Клод Кампань - Діти морських туманів

— Ти нагодилася вчасно, Фанні,— каже він. — Ніяк не можу прив'язати цей живець. А втім, що тут дивного: я вже старий, незграбний шкарбан, ледве спроможний пришити відірваного ґудзика чи зв'язати докупи два паростки дерева!

Він кладе садові ножиці, знімає рукавиці, теж продублені й геть потерті від старості, і подає мені щепу…

То була, як кажуть, першокласна робота. Зріз дуже акуратний, тонко зарівнений гострим кінчиком, щоб легше проколоти кору стовбура-матері. Яким же вмілим треба бути, щоб скрученими ревматизмом пальцями отак упоратися з цією тонкою роботою.

Дідусь трошки піднімає складаним ножиком надріз на корі. Я встромляю туди живець і прив'язую його, та думки мої блукають далеко звідси.

— Обережніше, Фанні! — вигукує Капітан. — Починають завжди зверху, ти ж це добре знаєш.

Я заходжуюсь прив'язувати живець знову, і знову не так. Почуваю на собі добрі дідові очі. Дивлячись поверх окулярів, він ніби пестить мене своїм поглядом, зазирає в душу.

— Моя онучка почуває себе сьогодні дуже нещасливою!..

Я проковтнула клубок, що підступив до горла, й промовила тремтливим голосом:

— Я завдаю тобі турбот, правда, дідуню?

— Вже стільки років… — Голос його пролунав стомлено, наче враз постарів. — Уже стільки років у мене немає іншої турботи, крім турботи про ваше щастя, Гійомове і твоє… Щодо Гійома, то, здається, я майже досяг мети. А проте, знаєш, Фанні, я іноді докоряю собі… Можливо, треба було примусити його вчитися далі. Але він хотів, ще бувши зовсім юним, узяти на себе частку відповідальності. І до того ж він кохається в дереві, має такий хист… Зрештою, Гійом ні про що не шкодує. Його талант скоро забезпечить йому майбутнє: у нього буде більше замовлень, ніж він зможе виконати. Твоєму братові доведеться взяти учнів-підмайстрів. А з такою милою коханою дружиною, як Годлен, Гійом напевно буде щасливий усе життя…

Дідусь стягнув мотузок, яким прив'язував щепу, зав'язав подвійним вузлом і відрізав обидва кінчики. Щеплення закінчилося. Живець, прив'язаний до основної гілки, почав живитися її соками, щоб і собі згодом розквітнути трояндою. Чи не так само і пташка росте в материнському гнізді, аж поки, відчувши впевненість у своїх силах, назавжди покидає улюблене дерево.

— Але ти, Фанні,— вів далі Капітан, — ти для мене, можливо, ще дорожча, ніж Гійом, і мені здається, якби ти зараз покинула нас, вилетіла з гнізда…

Мені стає боязко, і я інстинктивно нахиляюся, ніби для того, щоб підняти маленький кошик і садові ножиці, які лежать на землі. Зів'ялі троянди падають, і я неквапливо збираю їх.

— Так, — знову заговорив дідусь, — я багато разів запитував себе, чи зможе призвичаїтись до суворих скандинавських ялин пташка Франції, яку роками колисали наші тополі й буки…

Я так розхвилювалася, що руки мої опустились, і квіти знову розсипались по землі. А Капітан говорив далі, і я почула недавні Гійомові слова, які він сказав мені під час нашої прогулянки в долині річки Курс:

— То ти так любиш його!..

— О діду, — аж застогнала я, — чому він був такий гидкий учора?

— Не знаю, моя люба. Я бачив його, як і ти, і, як і ти, страждав від того. Єдине, що я знаю, — додав він, з особливим притиском вимовляючи кожне слово, — це те, що я не перестав йому довіряти.

Я випросталася. Здавалося, все навкруги враз проясніло, осяяне ясним сонечком.

— Так, Фанні, я вірю в нього, чуєш. Ян зараз страждає. Він борсається серед незліченних труднощів, а ти ж добре знаєш, як він часом реагує на них, — як корабель, що попав у шторм. Але капітан корабля — людина хоробра і міцно тримає стерно, будь певна. Будь же й ти мужньою, маленький юнго!

— Діду… Скажи, що сумніше: бути цілком певною, що він не любить мене, чи майже не сумніватися, що він не гідний любові?

— Замовкни, Фанні. Ти не маєш права сумніватися в ньому. Ти можеш любити його й далі. Він завжди буде гідний цього, повір мені…

Я глибоко зазирнула в дідові очі, намагаючись розгадати, що таїться за його словами. Я вбирала їх у себе жадібно, як пересохла земля воду…

— І, крім того, юнго, послухай-но, що я тобі скажу. Коли в людини якась прикрість — треба діяти. «Починайте з маленького, із зовсім маленького», — як радить Бернанос [16] Бернанос Ж о р ж (1888–1948) — відомий французький письменник. Автор романів «Щоденник сільського кюре» та «Кладовище під місяцем». . Після того страшного нещастя, коли загинули ваші батьки, я знайшов єдиний засіб, щоб позбутися розпачу: цілі дні присвячував вам, дітям. Я не вагаючись штопав ваші шкарпетки, учив тебе писати, а по обіді проводив по півдня в саду, щоб ви могли вільно бігати на свіжому повітрі. Роби так само, люба моя. Розчищай і прояснюй темні голови твоїх малюків. Витирай їм сопливі носи. Навчай їх застібувати пальта, мити руки.