Клод Кампань - Діти морських туманів

Серпантин злетів у повітря, зачепився за люстру. Біля мене якийсь хлопець піймав його на льоту, обвив мої плечі. Різким рухом я розірвала той серпантин.

«Хай йому біс! Який ґедзь її вкусив?» — скривившись, кинув він своїй сусідці.

Людський потік поніс мене далі, і скоро я знову опинилася за кілька кроків від Яна. Навколо нього і його партнерші, стрункої чорнявої дівчини, одягнутої в червону сукню, утворилася порожнеча. Дівчина несамовито вихилялася в такт такої ж несамовитої музики. Ледь торкаючись її рукою, Ян крутив дівчину навколо себе, одскакував від неї, вертався знову, пропускав під рукою і знову робив повний поворот. Він хапав її за талію, тягнув за собою, підстрибував, нахиляв її, потім піднімав над підлогою, випускав з рук, пристукував підборами, плескав у долоні, сміявся, відкидаючи помахом голови пасмо волосся, що падало йому на очі.

Коли музика скінчилася, хтось закричав:

— Ще, ще!

І вони, не спиняючись, танцювали далі, скоряючись шаленому ритмові танцю, оточені магічним колом зачарованої публіки.

Вони танцювали… аж поки не пролунали, як освіжаючий струмінь, акорди віденського вальсу Штрауса. Я обернулася в сторону програвача й помітила Нікола, який віддалявся від мене…

На мить спинившись, Ян перестав жестикулювати. Обличчя його було червоне, вкрите потом, — грубий вовняний светр не підходив для такої гімнастики! Нерви мої були напружені до краю.

Недалеко від мене Гійом і Годлен спинилися біля якогось елегантного добродія, котрий про щось жваво говорив і, здавалося, не збирався спинятися. Я бачила, як Гійом, обнявши рукою Годлен, обернувся в мій бік і втупився пильним поглядом у мої очі. В його погляді я прочитала стільки смутку й глибокої ніжності і ще дужче відчула все безглуздя Янової поведінки.

А Ян тим часом кружляв у вальсі з тією ж дівчиною. Я стежила за ними очима, засліпленими потоками світла, що осявало цю пару.

Хтось торкнув мене за плече: Гійом! Нічого не кажучи, він потягнув мене в коло танцюючих і почав вальсувати. Я покірно скорилася його волі. На кожному повороті переді мною виринало Янове обличчя. Мені здалося, що він навіть злегка торкнувся нас мимохідь і в цю мить сказав щось своїй партнерші.

«Повернувся здалеку, — наче почула я його слова, — поспішав, не встиг навіть переодягнутися! Сімсот тридцять кілометрів на мотоциклі!.. Бо зовсім якось забув…»

Потік танцюючих пар роз'єднав нас, потім він знову зіткнувся зі мною, і я почула:

«Як швидко міняється погода в цій жахливій країні! Сподівався знайти тут густий туман…»

Я відчула, як усе почало обертатися навколо мене: один, два, три Яни, неначе в кривому дзеркалі в кімнаті сміху… Один, два, три Яни викривлялися передо мною. Один, два, три Яни — дедалі туманніші, розпливчастіші…

А потім усе поринуло в темряву…

Отямилася я вже в кріслі. Гійом стояв поряд і сумно дивився на мене. Хтось віддалік плескав у долоні:

— О! Так, так, браво! Ян — фарандолу!..

Потім — голос Яна, якийсь зовсім незвичний, чужий, — Ян тримав у руці келих з шампанським:

— А що як ми піднімемося на горище?

Тіні довкола мене заворушилися. Довга вервечка з рук, ніг, шевелюр, темних чи білявих, гарцюючи, почала видиратися на горище. Ян, ведучи фарандолу, виспівував на все горло.

Поступово голоси замовкли десь під дахом. Згори чути було тільки глухе рівномірне тупотіння…

Гійом подав мені склянку води.

— Випий, ти, мабуть, надто багато вальсувала, моя доросла сестричко, от і запаморочилося в голові.

Він ніколи не називав мене «моя доросла сестричка». А цього вечора я почувала себе такою маленькою і безпорадною. Це було добре: наче батько заговорив зо мною.

— Ти й справді, видно, знесиліла. А що як я одвезу вас до Сонячних Дзиґарів, тебе й діда?

І він подався на розшуки.

А нагорі, очевидно, фарандола чомусь не витанцьовувалась. Окремі групи спускалися вниз по сходах, знову вбігали в зал, на весь голос виспівуючи модні пісеньки й регочучи.

Я не помічала більше Яна. Ну й нехай! Мені хотілося поїхати, не бачачи його. Діда я знайшла в бібліотеці, він сидів там разом з Гійомом. Треба було ще попрощатися з подружжям Фрамекурів, які, здається, ні про що не догадувалися. Дід, мабуть, прощаючись, сказав їм зі своєю звичайною чарівною усмішкою:

«Уже за північ. Моє джерело молодості вичерпалось. Боюся, що я тепер не такий моторний, як був колись…» — або щось у цьому дусі.

Я думала, що це вже кінець. Ще тільки перейти коридор. Поцілувати на прощання Годлен — вона, певно, там. А потім — нічна тиша, самотність Сонячних Дзиґарів. Вільна! Тепер нарешті зможу віддатися своєму горю…