Клод Кампань - Діти морських туманів

— Капітан, як завжди, має слушність, — озвалася я, — але…

— Навіть якщо те, що він каже, — сувора правда, — перепинив він мене.

Я похнюпила голову. Серце моє ще стискалося від болю, але я вже ладна була скоритися дідовій волі. Добре Капітанове обличчя пожвавішало. В очах його спалахнув лукавий вогник. Куди він хилить?

Він схопив свою палицю, що стояла біля стіни будинку, узяв мене за лікоть і повів уздовж алеї.

— Не забувай і про своїх друзів, Давіда і Крістіну. Доля завжди гуртує маленьких людей, щоб вони могли творити разом великі й добрі діла, як от одна молода дівчина дев'ятнадцяти років і юнак двадцяти трьох, — я маю на думці Яна, уяви собі! За умови, звичайно, що вони готові звершити ці діла. Так, за умови, що вони готові до цього… — задумливо повторив він. — Але часто буває, що в стражданні людина здатна на найкраще, найвище, знаєш!..

Запала мовчанка. Я нічого не відповіла дідові. Мені було про що подумати…

А дід тим часом буркотів:

— Цього вечора посадять капітана на «губу». Він надто розговорився. А Ле Марруа не люблять балакунів.

Дід провів палицею по землі й нахилив голову, як хлопчик, спійманий на поганому вчинкові.

— Треба сказати їй ще й це, — пробубонів він крізь зуби.

— Кажи, дідуню, кажи все, що в тебе на душі… Я почувала, що зараз він скаже щось важливе. Він весь час хилив до чогось.

— Ще одне тобі скажу! Завжди вважав так: коли двоє людей щось роблять для інших разом — я підкреслюю: разом! — то вони не можуть не зустрітися.

Я промовчала. О, мені було, так було про що подумати…

Я й гадки не мала, що мені доведеться так скоро скористатися з Капітанових порад. Тільки-но я увійшла до будинку, щоб приготувати вечерю, як в кінці алеї показався Давід Ферк. Одразу занепокоївшись, — боже мій, чи не почались у Крістіни пологи? — я поспішила йому назустріч.

— Давіде, що сталося?

— Заспокойся, Фанні, нічого особливого. Але, знаєш, от… — Голос його звучав водночас засмучено й благально. — Мені знов потрібна твоя допомога… Сьогодні ввечері в молодіжному клубі демонструватиметься фільм, дуже важливий для мене. Ще кілька місяців тому я згодився ознайомити молодь з «Баладою про солдата» і влаштувати після перегляду обговорення фільму. Грунтовно вивчив цей фільм, і дискусія може бути корисною для молоді.

— По-моєму, це чудово, Давіде.

— Могло б бути чудово… Але я страшенно боюся лишати Крістіну саму. Вона не дуже добре почуває себе сьогодні. Може, це вже наближаються пологи? А втім, я думаю, що це скорше просто перевтома, так часто з нею буває останнім часом. Я вже вирішив нікуди не йти й залишитися з нею, та коли вона зрозуміла це, то вигнала з дому, щоб я не пропустив сеансу.

— І дуже добре зробила, — зауважила я.

На його обличчі з'явився якийсь дивний вираз. В ньому поєднувалися ніяковість і збентеження.

— Знаєш, це все завдяки тобі, Фанні. Так, завдяки тобі і Янові. Завдяки вам я не наважуюся лишити Крістіну саму. А ще два місяці тому, якби вона силоміць затримала мене вдома, то я цілий вечір злився б…

— Два місяці тому, — промовила я трохи лукаво, — ви б не наважилися просити мене, щоб я замінила вас біля неї, правда ж?

— Звичайно! — винувато погодився він.

— В такому разі — не барімося! — мовила я, відчиняючи двері.— От тільки дам Капітанові деякі розпорядження по господарству, і через п'ять хвилин — я до ваших послуг.

Він міцно потис мені руку.

— Дякую, Фанні… А знаєш, — додав він уже на порозі,— відколи Ян навчив мене бути… доброзичливим до неї, доброзичливим і ніжним, у мене таке відчуття, ніби в моїх руках — тендітна порцеляна.

Він одвернувся на мить і ніяково додав голосом щасливої дитини:

— І що дивно, — відколи це увійшло в звичку, мені зовсім неважко бути уважним до неї…

«Ну, добре, — думала я, ідучи попередити Капітана, — принаймні він дав мені серйозні підстави, щоб підтримати дух Крістіни!»

Гійом був у себе в майстерні. Я кількома словами пояснила йому все. І він відповів мені, як завжди, лаконічно, тоном, що не визнавав заперечень:

— Бери машину! Не хочу, щоб ти їхала на мопеді вночі.

…Тільки-но я виїхала до Голубки, в Сонячні Дзиґарі примчав Ян.

Та про це я дізналася значно пізніше, уже в кінці тієї щасливої і страшної ночі, яка щойно починалася…

Хай не ображаються поети, хай не ображаються заздрісники, та якою суворою буває інколи наша дорога юності. Ця дорога, що вже віддаляється від ясних світанків дитинства і, сіра в своїй самотині, губиться в густих туманах прийдешнього. Які вони бувають часом гіркі й терпкі, ранки наших двадцяти років, поорані упертими лемешами сумнівів…