Клод Кампань - Діти морських туманів

Цілком зосередившись на самій собі, вона ще сказала:

— Так, сьогодні двері нарешті відчинились, і я побачила за ними світло! Усе це настільки переважає всілякі образи, що цього навіть висловити неможливо! Я відчуваю, що звільнилася від минулого, вирвалася з густого туману, де ми борсались Обоє ось уже цілий рік. Розумієте, у мене з'явилося бажання жити. Жити поруч з Давідом, почувати його надійне плече, жити заради Марінетта і заради того маленького, що от-от прийде на світ… І заради нас самих також, просто, щоб бути щасливими.

По тому вона закінчила тихо й серйозно:

— Страшно стає, коли подумаєш, проти чого я так озлобилася, що хотіла зруйнувати, тоді як єдино важлива річ — не руйнувати, а будувати разом!

Вона підвелася, і я побачила, як за мить зблідло й змінилося її обличчя.

— Треба їхати, — сказала вона. — Це може статися дуже скоро…

А я ж була така недосвідчена! Якщо Крістіна, розмовляючи з нами, раз у раз поглядала на годинника, то це був не просто машинальний жест.

Я поспішила до кімнати, де стояла приготовлена валіза з речами. Ян уже розбудив Марінетту і натягав на неї пальтечко поверх нічної піжами. Я схопила ковдру, щоб дівчинка не змерзла, поки ми їхатимемо.

Крістіна вже сиділа в машині і ждала нас.

— Головне — не сповіщайте Давіда, поки не скінчиться сеанс, — попросила вона. — Все буде гаразд, от побачите.

— Я візьму це на себе, — пообіцяв Ян, — як тільки одвезу вас до клініки.

Згадуючи ті хвилини, я й досі відчуваю якусь розгубленість, бо дуже нервувала, сидячи біля Крістіни.

Я ніби знову бачу перед собою Крістіну в ліфті: обличчя їй дедалі частіше спотворює гримаса болю, і щоразу вона починає дихати швидко-швидко, хапаючи повітря розкритим ротом. Відколи ми виїхали з Голубки, вона не промовила й слова.

На площадці сходів, куди привіз нас ліфт, чергова санітарка взяла валізу і сказала:

— Ходімо!

Вона повела за собою Крістіну, взявши її під руку. Серце мені стиснулося від гострого співчуття, бо я бачила вираз глибокого страждання на обличчі моєї подруги.

У палаті санітарка розстелила ліжко, підбила подушку.

— Роздягайтеся, — звеліла вона. — Вам пощастило, лікар ще не пішов. Він огляне вас перш ніж поїде з роботи.

Я перехопила змучений і тривожний погляд Крістіни.

— Він збирається їхати? Але ж, коли… Я думаю, це почнеться дуже скоро…

Санітарка нічого не відповіла. Усі ці запитання, сповнені нетерпіння й страху, вона чула вже сотні разів. Я нервово повкидала в шафу все, що було у валізі: одежу Крістіни, кілька пелюшок, чотири крихітні дитячі сорочечки, одеколон…

Невже це можливо, що от зараз, в оцій колисці… Так, так, безперечно, бо санітарка взяла одну з сорочечок, загорнула всередину її рукавчики, розклала на столі більший сповиток, ще дві пелюшки згорнула гострими кінцями всередину. Потім підійшла до колиски, старанно згорнула простирадло, ковдру, покрила подушку ще однією пелюшкою.

— Ось так. Тепер усе готове для немовлятка, — промовила вона.

І жінка вийшла з палати, широко всміхнувшись Крістіні.

Слово «немовлятко» вона сказала так, наче дитя, з усіма своїми людськими особливостями, було вже тут… Так, вона, певно, любить цих діток, дарма що іноді поводиться трохи суворо й грубувато з їхніми мамами.

Чому ж таке хвилювання пойняло мою душу, таке непереборне бажання повстати проти реальної дійсності? Бо ж це дуже проста реальність повсякденного життя, яку я побачила там, коли Крістіна, стискаючи мою руку своїми холодними пальцями, казала покірливо-мужньо:

— Не хвилюйся, Фанні. Все буде гаразд.

— Ти певна?

— Ну, звичайно… Аякже… Хочу тільки, щоб скоріше прийшов лікар.

— Ти й справді не хочеш, щоб ми зараз же сповістили Давіда?

— Ні в якому разі! А ось і лікар. Не кажіть нічого заздалегідь Давідові,— знову повторила вона твердим голосом. І поміж двома хрипкими зітханнями Крістіна ще встигла шепнути мені на вухо:

— Хлопчик чи дівчинка народиться, що б там не сталося, — все одно хай це буде Паскаль…

Тільки згодом, уже після пологів, позбувшись нарешті тягаря невимовної тривоги, яка стискала мені груди, я збагнула — з почуттям глибокого зворушення — те, що хотіла висловити цими простими словами Крістіна: «Що б там не сталося, — все одно хай це буде Паскаль…» Скільки ж спокою й надії принесло з собою це крихітне малятко… Паскаль, маленький вісник життя і відродження… [18] Ім'я «Паскаль» ( франц. pascal — пасхальний) тут дається як символ відновлення життя.