Клод Кампань - Діти морських туманів

Голос його враз захрип і урвався від згадки про той кошмарний вечір. І він ще тісніше притулився до мене, як мала нещасна дитина.

— Але ж, Яне… Навіть побачивши мене з Нікола, як ти міг подумати… Ти ж добре знав, що ми кохаємо одне одного, через те ж ти й повернувся…

Він раптом випростався і сильно стиснув мої руки.

— Ну, що ти, Фанні! Як я міг бути певним! Певним. Ти ж ніколи жодним словечком не натякнула, що любиш мене! Та й я, на жаль, не такий уже…ґречний!

Він раптом здригнувся.

— Я ж не Нікола! — вигукнув він. — Після мого повернення, з того самого першого вечора в Сонячних Дзиґарях, я раз у раз уявляв собі, чим міг би стати для тебе Нікола. А я ніколи не дав би тобі нічого такого… Мені здавалося часом, що, більш ніж кохання, ти завжди потребуватимеш ніжності і душевної рівноваги такого хлопця, як Нікола, котрий дуже схожий на Гійома. Він був тут, поруч з тобою, зі своїм минулим фермера, тут жила й Годлен, яку ти вже полюбила, мов рідну сестру, тут була і твоя земля, яку він пропонував тобі,— земля вітчизни, безцінно дорога для такої дівчини, як ти, що глибоко вросла корінням у рідний грунт… А я прийшов до тебе позбавлений минулого, чи, точніше, із занадто важким минулим, — без усяких багатств, з порожніми руками, як жебрак. Заброда, та що там! — просто випадковий чужинець. Перелітний птах, що виринув на мить із туману, щоб знову зникнути в ньому…

Я випручала нарешті свої руки з його долонь і взяла його за щоки, худі й ледь шерехуваті щоки чоловіка, якого я щойно почала відкривати для себе і який вразив мене. Я помітила на його обличчі легку усмішку, покірну й довірливу. А він і далі кидав зворушливі, таємничі слова, що падали мені в душу, як відсвіт вранішньої зорі на листя, блискуче від дощу:

— Трохи жебрак, трохи бездомний пес, часом варвар, часом злюка і часто нестерпно важка у співжитті людина… Не дуже завидне надбання, твій великий безумець з Норвегії!

— А якщо саме його я люблю! — вирвалося в мене, і я сама не впізнала свого голосу. Він був хриплий, здавлений, уривчастий від хвилювання. Та хіба ж, вимовивши ці слова, я не перейшла свій Рубікон, спаливши за собою мости?

І тоді, Яне, ти підхопився на ноги, в палкому пориві пригорнув мене до себе. Ми стояли отак віч-на-віч одне перед одним, ти дивився на мене, і я не відвела свого погляду. Твій погляд був такий добрий і ясний, він проникав до самої найпотаємнішої глибини моєї душі…

— Фан, — прошепотів Ян, — коли ж нарешті я матиму право обняти й поцілувати тебе? Я ж так давно мріяв про це! Ще відтоді, як ішов поруч із тобою, не доторкуючись до тебе. Я напам'ять знав кожну твою рисочку — твоє чоло, твої очі, губи, — не знаючи, які вони на смак… Скажи, ти хочеш цього?

Я тихо-тихо похитала головою — «ні».

— Всьому свій час, Яне… Дай мені ще півгодинки, почекай, поки ми повернемося до Сонячних Дзиґарів.

І додала дуже лагідно:

— А може, я хочу взяти реванш…

Безперечно, він передчував мою відмову, у всякому разі я була певна, що він згоден зо мною і що я не завдала йому великої прикрості, бо він зразу обняв мене за плечі, і ми вернулися до машини. Тут він вигукнув, залившись щасливим сміхом:

— Боюсь, що моя наречена — найшаленіша і найромантичніша мрійниця з усіх молодих соромливих дівчат на світі…

Романтична мрійниця! А він сам тоді хто?.. Провівши машину поміж двома рівчаками, він передав кермо мені. Без зайвих слів.

— Керуй тепер ти, — сказав. — А я тим часом надивлюся на тебе… на твій профіль маленької пастушки на тлі зоряного неба…

Минали довгі хвилини. Я повільно вела машину. Вогнів маяка на Грі-Не вже не було видно. Крізь опущене скло машини вривалося червневе повітря, напоєне пахощами листя з прибережних пагорків. Біля мене світився вогник Янової сигарети, я почувала його близькість, його мовчання. Мовчання великого, пораненого життям хлопця, який віднайшов нарешті мир і спокій. І раптом цей спогад — ех! Коли б він уже був останній!

— А тобі не здається, що ця наша поїздка схожа на мій приїзд узимку? Коли ти везла мене з Кале, а я милувався тобою за кермом автомашини… Чи ти пам'ятаєш нашу зустріч на набережній? Я обняв тоді тебе за плечі й сказав: «Фан, у мене таке відчуття, ніби я повернувся додому…» Я мріяв, наче хлопчисько, про щасливі тижні, які чекали на нас. Ми б дали нашій дружбі помалу розквітнути й перерости в кохання, і з плином часу воно, це кохання, неминуче привело б нас одне до одного. Та замість цього, тільки-но переступивши поріг Сонячних Дзиґарів, я побачив там Нікола. їй-богу, я люблю тепер його, як брата, але того вечора мене враз пойняли сумніви…