Клод Кампань - Діти морських туманів

Як сухо можуть звучати слова навіть в устах тих, хто любить вас, коли вони служать для того, щоб якнайшвидше збудувати загату проти розпачу, який піднімається у вашому занадто довірливому серці… Ах, це правда, я надто довго вірила в силу почуття, що зв'язувало нас ще з тих давніх днів і здавалося мені невичерпним, щоб намагатися якось розвіяти непорозуміння між нами, сподівалася, що воно розвіється само собою. А тепер раптом відкриваю для себе ще одного ворога, якого ігнорувала досі: море…

О мої ліси під Віскі, мої дороги і села, ви колись допомогли мені віднайти сліди Яна-втікача, але сьогодні ви нічим не зможете зарадити моєму лихові, бо втікач залишив поміж нами безкраю пустелю з водяних валів…

Мабуть, мої очі наповнилися слізьми, бо я побачила, що Марінетта підбігла до стільця, де лежав її фартушок, вийняла з кишеньки свого носовичка, подала мені і, видершись на коліна, обхопила мене за шию і стиснула міцно-міцно. Яка чарівна дитина! Мені спало на думку, що через п'ять чи шість років і я могла б мати від Яна таку маленьку донечку, яка любила б мене, втішала б у хвилини смутку… Невже ж усі мої надії і мрії були марні? Невже все, що було весною мого серця, зникло безслідно?

Занурившись обличчям у шовкове волосся дівчинки, я впивалася гіркими і такими непотрібними тепер докорами. Відповідаючи на ласку Марінетти, я поволі гладила ніжку дитини, гладеньку і круглу під святковою сукенкою, та раптом пальці торкнулися шрама, що лишився після аварії, і тоді ніби чийсь далекий голос озвався до мене. Мені подумалося: якщо повсякденне життя в Голубці почало налагоджуватися, віднаходити барви колишньої любові, то чи не тому, що Ян з властивими йому великодушністю і благородством примусив мене прийти на допомогу Феркам, щоб знову зажевріли в їхньому родинному вогнищі іскорки надій? І невже ж тепер він сам викликав таку бурю, яка загрожує згасити таємний жар моєї душі? Ні, це неможливо! Мабуть, тут є щось, чого я не знаю, не розумію…

— Давіде, чи Гаррісони й справді нічого не розказали вам про причину його від'їзду?

— Нічого.

Швидка, нервова відповідь. Почувається, як у ньому закипає гнів. Якби в цю мить увійшов Ян, у Давіда, напевно, вирвалися б проти нього слова тверді й важкі, як кулі.

Крістіна, процідивши каву, розставляє на столі чашечки, пропонує одну мені. Я дивлюся Крістіні в очі, виразно читаю в них, що втеча Яна приголомшила й розчарувала її. Вона поділяє моє страждання, але на свій лад:

— Погані новини, Фанні,— це як повінь, що прорвала греблю. Здається, вистояти неможливо. Тоді треба зробитися маленькою-маленькою, згорнутися клубочком десь у кутку й чекати, поки прошумить над тобою грізний вал, поки пом'якшиться сила удару.

Мої предки-корсари передали мені в спадок зовсім інші гени, і голос крові владно наказував мені реагувати інакше. Усе моє єство повставало, вимагало дії, і я запитала Давіда, чи хоч догадався він уважно оглянути все, коли був у Яновій кімнаті. Може, там лишилися якісь сліди… Я раптом згадала, як колись, одного зимового дня, на горищі мукомельні в Аллангемі оглядала строгий бівуак дикуватого непокірливого принца і як багато він розказав мені про свого хазяїна.

— Авжеж, я піднявся в його кімнату і оглянув її! Мадам Гаррісон сама запропонувала мені це, коли побачила, який я стурбований…

— І що ж?

— Ніяких слідів, як ти кажеш. Хіба що тільки зображення фараона на стіні,— ти ж добре його знаєш, — з його загадковою фізіономією могла б дати якийсь ключ до цієї загадки.

Ніяких слідів…

Є речі, про які люди повідомляють, не чекаючи довго. А є такі, що в них не наважуються одразу признатися…

Згодом я дізналася, що перед тим як відплисти на «Торільді», Ян запакував усі свої речі: одежу, пластинки, книжки. Дві валізи, з якими він приїхав до Кале, рюкзак, напханий його светрами, були в кімнаті, коли приходив Давід! Очевидно, їх приготували, щоб, як тільки продзвенить телефонний дзвінок з Бергена, відправити залізницею…

Лишилось тільки недбало прикріплене чотирма кнопками до стіни, — Давід мені не збрехав, — зображення єгипетського фараона Ехнатона. Та навіть якби я й побачила його на власні очі, яку призвістку могло б воно мені дати, — єдина річ, що уникла цього вихору, коли Ян гарячково пакував речі, лаштуючись у дорогу? Може, Янові просто забракло часу перед від'їздом? А може, це було бажання відрізати все, що могло воскресити в пам'яті минуле, якщо вже він вирішив — раз і назавжди — перегорнути цю сторінку свого життя…