Клод Кампань - Діти морських туманів

— Знаєш, Годлен, якщо Ян не повернеться, то, мені здається, я ніколи вже… не зможу бути молодою. Атож, саме так: я відчую себе одразу старою.

— Та що ти, Фан, обміркуй усе як слід. Просто тобі знову хотілося б вернутися до чудесної пригоди, яку ти пережила в п'ятнадцять літ.

— Ні, Годлен, я певна, що ні. Я думаю зараз не про минуле, а про майбутнє. Без Яна мені бракуватиме головного. Мені не вистачатиме надії.

Годлен, здається, зважує мої слова. Уся наша розмова уривається паузами важких роздумів.

— Гаразд, — робить вона висновок, — припустімо, ти вже одружена з Яном. Тоді ти, стільки років проживши в чеканні, вже ніколи не чекатимеш його. Твоя «надія» буде вже не потрібна.

Я не можу стриматися і палко перепиняю її:

— Ні. Вона потрібна буде завжди. З Яном кожен ранок відрізнятиметься від попереднього, і щовечора я з нетерпінням ждатиму нових проявів почуття. Я знаю, з ним жоден день не буде схожий на інший.

Звісно, будуть і бурі, і, можливо, часом комусь із нас захочеться побути наодинці, але ніколи я не знатиму втоми, викликаної нудьгою чи звичкою. І я сподіваюся, так-так, я сподіваюся, що й він не звикне до мене, що й я не набридну йому…

— А як же буде з Нікола?.. — перебиває Годлен. Тоді повертаюся до дійсності і я.

— Як буде?.. Буде так, як нині, як було завжди. Так, як з Гійомом чи з дідом. Ти скажеш, що це вже не так і погано. Але брат, дід — це все-таки не чоловік!.. Я… Я не зможу чекати нічого нового ні ввечері, ні завтра, ні… Кажу ж тобі, я стану старою.

Мій голос лунає все тихше й тихше, як патефон, коли кінчається завод. Але Годлен не відступається:

— Ну так що ж?

— Що — що?.. Тобі хочеться почути ще раз те, що я вже сказала! Зараз мені справді здається, що Ян для мене головне. Без нього мені бракуватиме… — тут голос мій зовсім урвався—…мені бракуватиме моєї душі.

Внизу під драбиною знову шарудить солома. Годлен ніби нашорошує вуха, але провадить далі тим самим лагідним тоном:

— Мені здається, Булонський край — це теж частка твоєї душі.

— Частка… Так! Але я могла б відмовитись од свого краю, аби тільки бути з Яном, тоді як залишитися тут… без нього… Ах! Знай, Годлен, якби він попросив приїхати до нього в Норвегію, то я поїхала б завтра ж.

Годлен пригортає мою голову до себе:

— Бідолашна, бідолашна Фан…

Від цієї ніжності крижана брила, що душить мене відтоді, як цей проклятий корабель забрав мого коханого, починає танути.

— Ти віриш, що він повернеться, Годлен, скажи, ти віриш?

— Не знаю, Фан, не знаю… Поплач, якщо це дасть тобі розраду. Надто довго він водить тебе за носа! Який же все-таки він жорстокий!

На мить я припадаю до цього дружнього плеча. Потім відсуваюсь, зводжуся на ноги. І цим рухом, певне, наполохую корольків, які змостили собі кубельце у вінку хризантем, почепленому на перехресті крокв недалеко від нас, бо вони, відчайдушно лопочучи крилами, здіймаються в повітря. Дивне для закоханої пари це тепле пристановище, сховане поміж сірими цвинтарними квітами! А моє гніздо… Невже теж доведеться будувати його на руїнах минулого, на колишньому щасті з прив'ялим запахом висушених квітів?

…Потім ми з Годлен спускаємося, заходимо у велику кухню, сідаємо на одну з двох лавок, поставлених обабіч довгого фермерського стола. Мені подають чашку теплого молока і чотири тартинки, намазані свіжим вишневим варенням: мадам Фрамекур тільки-но поналивала глечики, вони стоять ще навіть не накриті, і мідний таз світиться пахучою піною.

На коліна мені кладе свою гордовиту морду Портос, собака Нікола, породиста німецька вівчарка.

«Приголуб, погладь мене, — ніби промовляє його сповнений любові погляд. — Аби ти знала, як я люблю, щоб мене гладили!»

Я кладу руку на густу шерсть. І пес, приплющивши очі, нашорошивши вуха, тягнеться до мене своєю гарною тонкою мордою, тремтячи від насолоди.

— Ви його приручили! — каже, входячи, мосьє Фрамекур. — Не ворушіться, мадемуазель, не ворушіться! Це така гарна картина…

Мосьє Фрамекур дуже мене бентежить своїми величезними селянськими чобітьми та широченними плечима. Та коли він показав мені погруддя Нікола й Годлен, які він вирізьбив із стовбура яблуні в довгі зимові вечори, я подумала, що його онуки, сини Гійома, матимуть у кого навчитися ремесла, і на своїх дідів, Ле Марруа чи Фрамекура, їм не доведеться нарікати!

Говорив він з помітним сільським акцентом, переходячи іноді на місцеву говірку. Мосьє Фрамекур сів на лаву навпроти і, спершись ліктем на стіл, почав набивати люльку. Я уявила собі, як він їсть, по-селянському широко розклавши лікті на столі, низько нахилившись уперед. Нікола скидався на батька, хоча був стрункіший, зграбніший. Він трохи «вилюднів», як сказав би зі своїм колючим гумором Ян. Але згодом, з роками, у нього, звісно, з'явиться місцева вимова, згорбляться плечі, і він теж спиратиметься ліктями на стіл, коли сидітиме біля паруючої тарілки. Але це не могло бути мені неприємним, о ні. Я добре знала, що, попри таку їхню трохи вайлувату зовнішність, цей старий рід облагороджує славне минуле родини Фрамекурів.