Клод Кампань - Діти морських туманів

Я владним жестом зупиняю її.

— Не ворушись. Зажди!

Я нахиляю голову, замислююсь. Що нагадує мені цей куточок колишнього? Що постає тут перед моїми очима? Вікно з старомодним наличником, на його тлі — висока дівчина з двома білявими косами, довга, до самого низу червона сукня. Під склепінням вікових крокв посередині висить триколірний прапор, пошарпаний у битвах, наче поранений під Вальмі. А на довершення цієї картини — поставлений трохи впоперек хисткий стіл, і на ньому весь у пилюці ручний металевий свічник, вкритий блакитною, подекуди полущеною емаллю. Бракує тільки запаленої свічки, каламаря, гусячого пера й великої чорної книги, заповненої нервовим письмом, що вийшло з-під безжальної руки громадського обвинувача часів Робесп'єра.

— Не ворушись, — наказую знов. — Я здогадалась… Як же це так, що ви ніколи не грали тут вистав?

Можна показати, скажімо, сцену революційного трибуналу. Не вистачає тільки Фук'є-Тенвілля [13] Фук'є-Тенвілль (1746–1795) — громадський обвинувач у період французької революції 1789–1794 рр., загинув на гільйотині. ! Годлен вражено дивиться на мене.

— Я не дивуюсь, що Нікола ставиться до всіх вас трьох як до химерних фанатиків!

Вона впускає додолу довгу сукню кривавого кольору і різко відкидає її ногою.

— Облиш свої історії для музею воскових фігур! У мене немає ні найменшого бажання грати Шарлотту Корде [14] Корде Шарлотта (1768–1793) відома тим, що, підіслана жірондистами, політичною партією великої буржуазії, вбила вождя якобінців, активного діяча французької буржуазної революції Марата. Загинула на гільйотині. … Давай-но краще оглянемо старі скрині. Я певна, що знайдемо там капор дев'ятисотих років для тебе і циліндр для Гійома. Тут ще має бути шапка норманського візника. Вона знадобиться для Ніка. А потім… ми щось підберемо для…

Голос Годлен урвався. Вона не наважилась вимовити ім'я… Це ж саме через нього я опинилася сьогодні тут, не пішла на роботу… Мої вірні друзі, Крістіна і Годлен, змовилися, щоб якось вирвати мене з того розпачу, який охопив мене після його від'їзду… Чому він поїхав? Сьогодні ввечері минуло вже вісім днів… Поїхав, не попрощавшись, не пообіцявши вернутися…

Я ненароком обламую нігті об мідну, позеленілу від вогкості скриньку, на яку щойно спиралася Годлен.

«Костюм П'єрро або Арлекіна. Йому підійшов би костюм блазня!» — бурмочу я сама собі, втупившись поглядом у сад.

Крізь прочинене вікно бачу яблуні, вишикувані попід старими мурами, плакучу вербу і навколо — підстрижений моріжок, акуратна чотирикутна грядка суниць, білизна, що сушиться на траві. Сад саме до пари людям, які вміють щоранку рвати пригорщами щастя і приносити його до себе, наче оберемок ромашок.

Я чую, як губи мої журно шепочуть:

— А чи буде він тут у четвер?..

— Що ти вигадуєш?

У скроні мені бухає кров.

— Якщо взагалі він коли-небудь повернеться!..

— Ох, Фанні! — стривожено й розгублено озивається Годлен. — Невже ти думаєш, що він може… — Потім додає сумно: — А хіба не він підказав нам цю ідею — розчистити горище для свята?

— Ну що ж, свято ітиме повним ходом без свого режисера, — зітхаю я.

Годлен впустила віко скрині, яку вона тільки-но розкрила, і воно, глухо стукнувшись, впало. Прощавайте, чудові мрії!

— Ходімо, — каже вона, тягнучи мене за собою. — Ходімо ж…

Вона розстеляє долі одну з старих мисливських курток свого батька, які висять на цвяшку, і садовить мене на неї. Ми сидимо тепер зовсім поряд з сінником, поставивши ноги на перший щабель драбини, якою спускаються, мабуть, до клуні. До клуні або до стійла…

Голос у Годлен поважний, майже урочистий:

— Фан, а що буде, як він і справді не повернеться? Я хочу сказати: ніколи не повернеться?

Я хапаю голову в руки: уперше висловлено вголос те, що кожен нишком думає після від'їзду Яна.

— Скажи, — наполягає Годлен, — що тоді буде з тобою?

— Як тобі відповісти? Нічого… І це, мабуть, найстрашніше. Відтоді, як повернувся Ян, я жила в сподіванні, що от-от щось станеться. Ще до того, як він приїхав, я ждала його повернення. Після його від'їзду до Норвегії, тоді, коли мені було шістнадцять, я завжди вірила, що він колись повернеться… І, звичайно, назавжди!

— Я розумію… — мовить задумливо Годлен.

З отвору, де стояла драбина, почулося якесь глухе шамотання в соломі, потім брязкіт ланцюга чи бідона з молоком. Звісно, корова. Це хлів… Тільки згодом, коли до мене повернувся здоровий глузд, я подумала, що в таку пору корови на паші. Годлен це добре знає, а проте й вухом не повела, почувши ті дивні звуки. Вона дає мені висловитися.