Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Знов Антоська дорогу перейшла, — каже баба Онуфрійка. — Скільки часу не з’являлася — й на маєте, людоньки добрі!

— Бо знов якийсь придурок за кермо п’яний сів! Тверезим водіям вона дорогу ніколи не переходить!

— Що вже трапилось?

— Розбилися хлопці н а смерть. З машини — пляцок. А кажуть, була, як лялечка, новісінька. Та й господар — начальник міліції всього району.

— Напевно, автівку за колорадського жука отримав!

— Не мели дурниць. Якби років п’ятнадцять-двадцять тому, то, може, й дали б за жука машину. По радіо, в газетах обіцяли, на сірникових коробках було намальовано і колорадських жуків, і яйця, й черв’ячків рожевих і цеглових. І заклики друкувалися. Мовляв, шукайте, люди, бо то небезпечний шкідник. А тепер колорадських жуків кругом, як гною. Ради ні на своїх городах, ні в колгоспі не можемо їм дати!

— То, може, виграв у лотерею?

— А ти щось вигравала коли-небудь?

— Виграла би, але шість номерів не зійшлося! Ха-ха-ха!

— А машинка, кажеш, була нова-новісінька?

— Начальник міліції нею навіть не встиг натішитися: лише другий день, як купив! Синочок увечері попросив дати поїздити, покататися. Наш Роман Панунцьо, той, що старого мента возив, ну, що шофером у нього був, з отим начальницьким синочком і ще якимись парубками тією новенькою машинкою й каталися. Казала Христина Бальончикова, що всю ніч так по асфальті ганяли, аж вона з хати вибігала дивитися: думала, вже війна почалася. А вдосвіта їхав Левко молоковозом із сирзаводу на ферму, щоб перший удій якнайшвидше забрати, чує: попереду щось гегехнуло, аж відлуння озвалося, наче грім прогримів, — але які громи восени, та ще й після снігу? А з туману по дорозі колесо котиться. Дивиться: посеред гостинця червона автівка догори колесами. Під’їхав ближче, а то вже не машина — тільки млинець із залізяччя, в якому сплющені мертві люди. Роззирнувся туди-сюди: з придорожньої канави хтось вилазить. То нашого Панунця аж туди викинуло!

— То Ромко живий?

— Та який там живий! Тільки й сказав Левкові, що дуже різко загальмував, бо Наречена у фаті перед самим капотом наче з-під землі виросла, а новенька автівка перевернулася разів десять і з усього маху приклеїлася до асфальту, немов спльовок! Обійшов Панунцьо ту купу металобрухту, гірко зітхнув, що тюрми йому тепер не минути: в машині чотири трупи! — й сів на сходинку Левкового молоковоза. Той до нього: «Вставай, мені їхати треба!» — а Панунцьо вже й не дихає.

Хурделили зими й цвіли черемхові гаї. Минало у студзагонах кожне літо, а часто-густо й велика частина осені також витрачалася на каторжну безплатну працю в колгоспах. Було весело й гірко, скрутно матеріально і привільно, морально без батьківського контролю. Не все, що я вважала у свої юні літа ідеалом, насправді надалі ставало взірцем, не всі, кого я вважала пропащими людьми, ними виявилися насправді, й не всі афішовано чесні та порядні сповідували високі істини, коли життя починало вимагати від них твердості й непоступливості.

Ще дуже не скоро я зрозуміла, що мама таки любила мене, як могла й уміла, щиро бажала мені того щастя, яке було щастям у її розумінні, і терпла серцем, коли мені загрожувала справжня небезпека. На початку дев’яностих я поринула у стихію боротьби за Україну, часто виступала по радіо й на обласному телебаченні, носила жовто-блакитний дефіцитний значок на лацкані піджака — ще тоді, коли дехто з моїх колег при найменшій розмові про суверенну Україну присідав навпочіпки, як заєць у житі, й мовчав, як риба. А в той день, коли я купила два шматки шовку й принесла їх до знайомої, яка підробляла дрібним ремонтом одягу, щоб мені зшила з них синьо-жовтий прапор, по радіо якраз передали, що у Москві всю владу в руки взяло якесь страшне ГКЧП , — і перелякана молодиця навідріз відмовилася надавати мені таку послугу.

Увечері в гуртожитку мене чекала коротка телеграма з дому: «Приїжджай. Біда». Батько недавно ледве видерся з обіймів костомахи після інфаркту, тому, глянувши на коротке повідомлення, я злякалася, що лихо саме з татом. Коли прибігла на вокзал, з нього вже не йшов у потрібному мені напрямку ні поїзд, ні автобус, тому добиралася додому на перекладних: випадковим транспортом від одного населеного пункту до іншого — всю ніч. Коли ж удосвіта із завмираючим від переживань серцем увійшла в літню кухню, мої батьки, як мені спочатку здалося, лущили у решеті квасолю. Насправді в ньому лежали не стручки, а скручені в рурочки грошові купюри, які тато й мама витягли з якихось сховків скрученими в трубочки, обмотані целофаном і перев’язані Гумками, й тепер укотре перелічували, журячись, що мало.