Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Виходьте, в кого квитки до цієї станції, — через якийсь час оголошує провідниця. — Далі поїзд ще довго не поїде.

Двоє пасажирів і я рушаємо до тамбура. Паровоз не дотягнув вагони до бетонної платформи. Висаджуємося прямо на гравій. Це дуже незручно, й стрибати з підніжки надто високо. Пасажири невдоволені. Такого ще не було, щоб московський поїзд зупинявся не паралельно з пероном! Та коли минаємо паровоз, бачимо страшну картину: на рельсах лежить якийсь закривавлений чоловік. Коло нього медики в білих халатах з ношами, залізнична міліція, працівники вокзалу.

Машиніст нервово пояснює міліціонерові, який щось записує в блокнот:

— Він сам кинувся! Сам! Ще й перед цим якось винувато посміхнувся й приречено махнув рукою! У мене жодної можливості не було, щоб вчасно загальмувати!

Один із медиків, який супроводжував ноші, повертається і здалеку кричить:

— Ще десь рука валяється! Нема однієї кисті.

Я бачу ту долоню. Коло самої рельси. Пальці ледь-ледь стискаються й розпрямляються, стискаються й розпрямляються, стиска…

Нашатирний спирт неприємно б’є мені в ніздрі, медсестра подає склянку води, але при цьому розмовляє не зі мною, а запитує начальника вокзалу, чи вже встановили, хто той нещасний, що його «швидка» забрала?

— Секретар райкому.

— Аннищук? — перелякано дивується медсестра.

Схоплююся з кушетки. Боже, де я? Ага, це вокзальний медпункт.

— Можна, я піду? — кажу медсестрі.

— Приляж, бо знову впадеш.

— Ні, ні, мені вже нормально.

Виходжу на перон і сідаю на лавку. Вовоччин дідусь? Не може цього бути! Але на чоловікові був справді знайомий мені синій в іскру костюм. Ні, то не Микола Казимирович! Він смуглий, грубої кості, а та… відрізана рука — біла, аж прозора, й зап’ястя тонке, наче стягнуте ниткою.

Чи є в мене дві копійки? Зателефоную до Вовочки додому. Телефонних апаратів на стіні он скільки: один, два, три… вісім. Зовсім здуріла: телефонні апарати перелічую. Копійки падають у щілину — з’єднало? З’єднало! На тому кінці дроту чую привітний і веселий голос Улити Сергіївни:

— Алло!

Кладу трубку. Це сталося не з Вовоччиним дідусем! Ні, ні: якби з ним, то вдома вже знали б! Ой, чому це мені так зле? Треба посидіти кілька хвилин, бо справді знову впаду.

Ого, скільки міліції на вокзалі з’явилося! І якісь люди в чорних шкіряних плащах! Самі, як таргани, обличчя, як маски: ніяких емоцій. Пасажирів піднімають із лавок, виштовхують з приміщення вокзалу. Питаю в якоїсь молодої жінки:

— Хто потрапив під московський поїзд?

— Люди кажуть, — молодиця стишує голос, — наш секретар райкому. Аннищук, чула про такого? Гарний був чоловік, чесний. Зарізало бідолашного!

Бреду містом сама не своя. Куди? До Вовочки додому! Може, краще зателефонувати ще раз? Підходжу до автомата. На щастя, справний. Але в трубці довгі гудки. Шостий, сьомий, восьмий. Ясно! Вже Улиті Сергіївні повідомили. Напевно, побігла в лікарню. В ту саму, куди колись «швидка» відвезла Вовоччиного дідуся з інфарктом. У Районному Центрі тільки одна лікарня! Сідаю в міський автобус. Кондукторка термосить за плече:

— Плати за проїзд! За проїзд треба платити, чуєш?

— Ага. Зараз. Чую. Чую. Вибачте. П’ять копійок — ось. Візьміть.

Біля лікарні також повно міліції. Ні, мене всередину не пустять.

Якби хтось вийшов: Вовоччина бабуся або його мама, чи тато! Та виходить Алла Курищук, каже, вона в цій лікарні тепер працює. Сестрою-господинею. Відповідає за ковдри, подушки, білизну. Так, так, я слухаю, так, Алю, ні, перепрошую, що ти сказала? Заміж? Ага, ти зібралася заміж. Чому не вітаю? Чекай, ти зовсім збила мене з пантелику. Що тут робить міліція? Аварія? Де, на вокзалі? Не вбило насмерть? Кого? Секретаря райкому? Буде жити? Не буде жити? Хто тобі це сказав? Можеш покликати його дружину? Сива така, маленька жіночка. Улитою Сергіївною звати. Скажи, що я вчилася з її внуком Вовочкою, що жду під лікарнею. Добре?

Чекала я Вовоччину бабусю зо три години. Аля її так і не знайшла. Чи й не шукала. Улита Сергіївна вийшла сама. Двоє в чорних плащах на сходах лікарні про щось довго її умовляли, вказуючи рукою на легковий автомобіль, але Вовоччина бабуся від них вирвалася. Повз мене пройшла — навіть не відповіла на вітання. Я кинулася доганяти. Улита Сергіївна якийсь час узагалі не могла пригадати, хто я, зрозуміти, чого мені треба. Нарешті впізнала. Притулила хусточку до очей, зітхнула й мовила:

— Олєчка, ухаді!.. Я тєпєрь не знаю дажє, што с намі, раднимі і блізкімі Нікалая, будєт! Што нас ждьот, ума нє прілажу! Он такіє прєдсмертниє запіскі в свайом кабінете і дома аставіл, што нічєво харошева нам уже ждать нє пріходітса. Ухаді. Не нада тєбє к нам прізнаватса. Апасно для тєбя же!.. Ухаді, мілая! Дєтачка, нічєво ізмєніть нєльзя! Теперь нам устроят вирванниє годи!.. Плохо всьо… Очєнь плохо… Хуже нє биваєт. Прапащіє ми тепер!.. Нє прізнавайся к нам, а то і ти можеш пострадать. Такоє нікому не пращаєтся. Ухаді, пока нікто нас вмєстє нє увідєл. Счастья тебе, харошая моя!