Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

«Червона рута» знову переповнена, та мені таки зайняли місце знайомі студентки з інституту нафти й газу. Серед них — і Вірка-Шкірка, моя колишня однокласниця. Каже, по радіо передавали, що сьогодні вночі піде сніг. Небо дійсно затягли темні хмари. У що я взуватимуся, якщо Вірчин метеопрогноз справдиться?

Приїхали — в Обласному Центрі снігу сантиметрів тридцять! До ранку стає ще більше. Біжу на пари у своїх мештиках і відчуваю, що в ногах мені жаби квакають. На перерві в інститутському коридорі натикаюся на нашого викладача історії. Він питає, чи я не передумала йти з ним у кіно. Кажу, що нікуди з чоловіками не ходжу.

— А з дівчатами? — перепитує.

— З дівчатами — так! — відповідаю зумисно задеркувато й нахабно дивлюся йому в очі, хоч сама молю Бога, щоб викладач не опустив погляд на моє жахливе взуття.

Через кілька днів потепліло, й сніг розтанув. Зовсім розтопився, наче й не було. Проте якого ж болота він, напевно, наробив по селах! У місті — що? Тротуари висихають швидко, а вдома, мабуть, ще на тиждень багнюки вистачить. Мої туфлі витримали страшну негоду. У гуртожитку батареї ще не ввімкнули, навіть просушити взуття не було де. Напхала мешти на всю ніч газетами — й увесь рятунок. Ті модельні, польські, зі львівського комісійного, від такої погоди, певно, давно вже розлізлися б по всіх швах. А цим, до дірок на пальцях заношеним дермантиновим — нічого. Чи не тому, що далі їх нищити уже нікуди. Гіршими, ніж стали, мої мешти бути просто не можуть.

А вже після снігу мені принесли в гуртожиток телеграму. Коротеньку. Але ж яку обнадійливу! «НА ЧОБОТИ ГРОШІ Є ПРИЇЖДЖАЙ НЕ МЕРЗНИ ЗАСТУДИШСЯ МАМА».

Дівчата десь забарилися після пар. Я вже встигла й картоплі начистити, хоч не моя нині черга, й промову Брежнєва законспектувати. Цього щастя всюди вдосталь! У кожному газетному кіоску — стосами. По шість копійок брошурка. Анеля й Танька-Кулеметниця з’явилися веселі, немов з весілля. З порога почали розповідати, що історик запросив їх на «Клеопатру», й у четвер увечері, тобто завтра, зайде в гуртожиток з квитками, тому треба терміново прибирати в кімнаті.

— А ти думала, він за тобою підметки губить? — вколола мене кандидатка в КПРС. — Він добре знає, хто йому в наречені годиться!

— Тільки ти не дуже, не дуже, — шарпнула за рукав самовпевнену Кулеметницю значно розважливіша від неї Шутка. — Спершу він мене запросив, а тебе аж тоді, коли ти вже підійшла. Якби не почула, про що ми з викладачем говоримо й сама йому не нав’язалася, то тебе й не запрошував би!

— Ну й що? Квитків він мав більше, ніж два. Може, ще когось із молодих викладачів з собою приведе. Наприклад, нашого куратора, хі-хі-хі!

Однокурсниці своєю новиною мене вбили. Правильно мама застерігала, що всі хлопці підлі, мстиві. Я відмовилася йти з істориком у кіно в суботу чи неділю — він вирішив мене безжально провчити. Яка ганьба! Прийде увечері, візьме їх обох попід білі ручки й поведе на «Клеопарту». А я буду на це дивитися й згорати від сорому. Ні, я завтра в гуртожиток після пар не повернуся, хоч би що! Я додому поїду. Й так мене горло починає боліти. Вранці в медпункті довідку випишуть. Я попрошу, щоб аж до понеділка від занять звільнили. Тоді буду мати час і чоботи купити, й цього до блиску випрасуваного придурка з розфуфиреними однокурсницями бачити не буду! Дивися, як здружилися! Нерозлийвода! Вже Анеля забула, що Гелин брат у неї курточку вкрав!

Лікар у студентському медпункті запропонувала, що може виписати лікарняне аж на тиждень, якщо я їй з села щось привезу.

— А що треба привезти?

— Меду. Або горіхів.

— Пишіть лікарняне тільки до понеділка. Не хочу пропускати заняття. Меду вам не обіцяю, а горіхів таки привезу.

У залізничній касі вдалося взяти квиток на московський поїзд. О, за неповну годину я буду в Районному Центрі. До відправлення автобуса в Село вистачить часу, щоб по взуттєвих магазинах побігати. Може, гарні чоботи собі пригляну.

Московським поїздом я би щотижня їздила! Швидко, зручно, сухо, тепло. Місць усім вистачає. У проході ніхто не товчеться й у тамбурі не стоїть. Від такого комфорту мені навіть горло попустило. Правда, трохи дорого — карбованець і сімдесят п’ять копійок. У «Червоній руті» їжджу всього за п’ятдесят копійок. Але хіба то їзда? Стовпотворіння! І по ногах потопчуться, й ґудзики повідривають, і висварять ні за цапову душу!

Як же ми швидко доїхали! Вже мелькнув міст через залізничний вокзал у Районному Центрі. Господи, що ж це таке? Боженьку милий! Поїзд настільки різко гальмує, що пасажири, котрі вже розляглися з газетами в руках на верхніх полицях, мало не злітають додолу. Провідниця кидається заспокоювати народ: хтось, напевно, здуру зірвав стоп-кран. Хвилину стоїмо. Поїзд несподівано дає задній хід і зупиняється.