Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Ні, в кущах сидіти безглуздо. Треба йти додому полем. То тільки міській людині здається, що в полі далеко видно. Навіть у місячному мінливому світлі далі ста метрів нічого не побачиш.

Врешті-решт, у полі можна присісти, лягти на землю — й навіть прожектором тебе знайти буде трудно. Коли машина вкотре зірвалася з місця, я перебігла через лісопосадку й побачила далеко в селі вогник. Це ліхтар на колгоспному корівнику-тисячнику. Якщо на нього взяти курс — обов’язково вийду до села. Ще й шлях собі набагато скорочу. Як там за теоремою Піфагора? Сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи. По уявній гіпотенузі навпростець через поле я й поманджаю!

Йти легко. Під ногами якась низенька кучерява травичка. Напевно, останню конюшину скосили, а ця ще до першого снігу встигла вирости. Місяць посеред неба, як колесо. Здалеку лісопосадка просвічується наскрізь, хоч має метрів п’ятнадцять-двадцять ширини, й зблизька я ще кілька хвилин тому переконалася, що кущі й дерева густо насаджені, та й розрослося гілля — не продертися. З поля мені добре видно, як по трасі котиться жарина. То ж ті придурки катаються. Зупинилися. О, аж сюди чути: гукають, горлають, свистять! Знову з місця зірвалися. Але я вже далеченько відійшла від траси. Тут вони мене ні побачити не зможуть, ні доганяти не будуть. Боже, як навкруги гарно! Місяць, зорі, білі хмаринки, як пасемця волосся. Небо як дзвін. Вітерець ані шелехне. На думку спадають слова молитви. Молюся не від страху, а від повноти досі не переживаного спокою, якоїсь абсолютної небесної захищеності. Мабуть, малий Шевченко колись таке відчував, коли тринадцятирічним молився в бур’янах. Бо чому би в нього пізніше вилилася на папір аж настільки сокровенна думка: «Мені так любо, любо стало, неначе в Бога!».

Поле закінчується. На тому боці дороги вже горбатяться оповиті темрявою крайні хати. Ось тільки як я вийду на дорогу, якщо уздовж неї меліоратори екскаватором викопали такий ровище! Електричні стовпи, що їм заважали, прибрали. Тепер цей куток Села сидить без світла! Мама казала, що пообіцяли всюди дерев’яні електроопори поміняти на бетонні, але спочатку їх покладуть лише вздовж головної дороги. Й довжелезні нові стовпи таки лежать! На тому боці окопа. Тільки он там, далі, ніби якась кладка біліє над ровом. Невже Бугай дозволив новий стовп з одного боку на другий замість старого місточка перекинути? Та по одному стовпі не перейду. Я ж не дівчинка на кулі з картини Пабло Пікассо!

Втім, таки перейду, бо через рів лежать два стовпи, ні — три! Значить, добротна кладка. Доволі широка, щоб нею користуватися.

Коли переходжу над триметровою канавою, відчуваю непереборне бажання обернутися, бо чомусь здається, що саме небо справа й зліва огортає мене чимось шовковистим, приємним на дотик, огортає й підтримує, як лебединими крилами. Обертаюся — і несподівано бачу ангела. Прозорого. Високого-високого, що головою сягає аж до місяця. Та ні, насправді я тоді так і не обернулася, хоч дуже кортіло це зробити: боялася побачити позад себе Антоську. Тільки той перехід в місячну ніч через центральний глибочезний рів-водозбірник мені снився ще кілька разів. І вві сні я таки наважувалася обернутись! А тоді бачила високого-високого, прозорого-прозорого, тільки по контору окресленого матово-білим кольором ангела, котрий ледь помітно мені посміхався, а тоді прикладав собі вказівний палець до уст — і все зникало.

Тієї ночі, коли ледве врятувалася від п'яної компанії, ангел мені не снився. Тільки різко розбудив чийсь дуже дзвінкий, наче аж скляний, голос, від якого чомусь мені мороз пішов по шкірі: «Вони всі уже покарані!». Розплющила очі — за вікном сіріє, в хаті всі сплять. Причується ж отаке!

А коли вранці мама послала мене до магазину і я знову опинилася поблизу місця, де вчора переходила складену з трьох стовпів кладку, мені раптом стало не по собі. Поле було вкрите величезними скибами, які аж блищали від вологи. Я глянула на свої мешти. Ні, якби я в них учора брела цією ораницею, то була б у болоті не те що по коліна, а по груди. Та й іти таким полем взагалі неможливо! Два-три кроки — й сідай та плач! А кладка? Де ж та кладка? Нема ніяких перекинутих через окіп стовпів. Залізобетонні електроопори лежать на купі, зверху ще й вапном побризкані, щоб було відразу видно, якщо хтось спробує бодай один стовп украсти для своїх потреб.

Хліба в крамниці не було. Ще не привезли. Треба чекати машини. Балакучі жіночки миють кістки всьому селу. А де ще в селі язиком поплещеш, як не тут? Про те, про се, про гроші, про погоду, про зятів-невісток. Про Наречену?