Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

І ось я сиджу в перукарні, де мої коси завиває блискучими гарячими щипцями товстий і лисий майстер. У дитинстві цьоця Дозя накручувала мені волоссячко наніч на м’якенькі папільйотки, але сьогодні кучері треба закріпити міцно, зачіску залакувати, щоб нічого не сповзло, не розпелехалося, не розсунулося. Поруч сива перукарка чаклує над головою цьоці Дозі — це її особистий майстер, бо кому-небудь свої кучері цьоця не доручить ні за які гроші. Після перукарні йдемо у Будинок побуту, де, виявляється, можна взяти напрокат телевізор, холодильник, пилосос і навіть різні плаття й костюми. Одяг у превеликій кількості — до кольору, до вибору — висить на вішаках. Проте ми будемо брати лише для мене, бо собі цьоця Дозя пошила шикарне темно-синє, довге, до кісточок, на грудях зі вставкою з люрексу, плаття.

— Вам міні, міді, максі? — запитує молода дівчина. Що таке міні й максі, я знаю. Хотілося б подивитися на міді, але цьоця велить показати вечірні плаття для мене, причому такі, в яких не соромно буде з'явитися в «Інтуристі».

Поки підбирають кілька кращих одна від одної сукенок, цьоця Дозя шепоче мені на вушко, що міді — це середнє між міні й максі, тобто плаття до середини литок, і рекомендує для бенкету в ресторані взяти довгу розкішну сукню кольору морської хвилі, в якій нема ні рукавів, ні бретельок. Я протестую, бо заради цього плаття мені доведеться відмовитися від ліфчика, але цьоця невблаганна.

— Буде холодно! — вишукую я останні козирі, щоб таки взяти темно-рожеву сукню з довгими рукавами, але дівчина, котра нас обслуговує, відразу ж простягає зшите в рурку пишне хутро якогось небаченого звіра.

— Прекрасно! Боа з чорнобурки — саме те, що тебе зігріє! І чорні рукавички до ліктів! — сплескує в долоні цьоця, швиденько підписується в журналі, що бере все на два дні, платить гроші, ховає в сумочку квитанцію і тягне мене на вулицю.

Треба обов’язково уточнити, чи мені в ресторані доведеться їсти в рукавичках, чи за столом їх треба знімати, але цьоця зайнята важливішим.

— Йдемо купувати тобі туфельки!

Вивіска «Комісійний» на магазині, у який входимо, мене розчаровує і внутрішньо обурює:

— Я не хочу тих мештів, у яких уже хтось ходив!

— Чому — ходив?

— Тому, що тут продається тільки ношене!

— Нове — також. Ми виберемо невживане!

— У цьому магазині не може бути нічого нового!

Але цьоця щось шепоче продавчині, всуває їй у долоню три карбованці, й та виносить нам прекрасні чорні шкіряні туфельки саме мого розміру. Підошви в них чисті й навіть без жодної подряпинки: взуття абсолютно нове! Ось тільки каблуки високі.

— Це польська модель, — заспокоює мене моя добра фея. — Тут вдала колодка, й навіть з високими каблуками такі туфлі зручніші, ніж радянські без каблуків. Взувайся!

Я дійсно не відчуваю їх на ногах: наче боса! Не знаю, чи можна в цьому взутті бігати, не пробувала, але ходити дуже зручно.

Дядько Данило сидить у машині, й ми зносимо пакунки з магазинів на заднє сидіння, а самі вертаємося знову й знову. Цьоця Дозя ненормальна: вона вже накупила мені скільки одягу, що можна ходити щодня в іншому мало не місяць. Навіть купальник серед зими купила! Бачила би це моя мама!

Вдома ми перевдяглися у вечірні наряди. Цьоця змусила мене підмалювати брови й губи, наклала тіні та рум’яна, хоч я відчайдушно протестувала: з моїх шкільних ровесниць ще не малюється ніхто!

— Танцювати вмієш? — несподівано ошелешує мене дядько Данило. — Запрошую на перший танець!

Я червонію, як буряк: найстрашнішого мені таки не минути! Буду стояти, як стовп, як правцем утята, неспроможна ступити й кроку, а всі переморгуватимуться і перешіптуватимуться, що майже доросла — й така недолуга.

— Лиши дитину, — заступається за мене дядькова дружина. — Де вона мала навчитися танцювати? З сапою на городі? У сільському клубі? Там дівки з п’яними трактористами скачуть кінський вальс! Уже забув, як я з тобою колись танцювала? А ти, Ольдзю, не псуй сльозами макіяж, нема заради чого! Якщо ж танцювати — то танцювати тільки гарно, а не як-небудь і не для того, щоб топтатися партнерові по ногах, як по асфальті. Вступиш в університет — запишемо тебе на піврічні танцювальні курси. Тоді навчишся й віденського вальсу, і танго, і фокстроту. А сьогодні твердо, але делікатно відмовляєш усім кавалерам! Чуєш? Я поруч: скривдити не дам.

Моя цьоця народилася психологом. Багато разів у житті пересвідчувалася, що вона вміла знайти унікальний вихід із, здавалось би, такої безпросвітної ситуації, що нашій Дозі варто було тільки бурхливо аплодувати. Пам’ятаю, як після першого курсу в інституті нас відправили в студзагін на ціле літо, а далі ще продовжили роботу в херсонському радгоспі на вересень і жовтень. Наші руки свербіли від колючок молодесеньких огірочків, наче ми не збирали прокляті корнішони, а рвали голими долонями молоду кропиву. А коли вантажили кавуни, кидаючи їх одна одній з долонь у долоні, то потім вночі ходили по кімнатах і розмахували руками від болю. Ми ж були раб-силою, й тому нас експлуатували нещадно. Але якби ж то тільки примушували збирати огірки, кавуни, дині, помідори, цибулю й моркву! Колгоспний консервний завод теж потребував студентських рук. Та ми, молоді й необізнані, спершу й уяви не мали, яку небезпеку на конвеєрі становить трилітрова банка з гарячим томатним соком чи консервованими помідорами, що від необережного доторку вибухає, наче граната, — і шматочки скла та гарячої рідини здатні зробити калікою кожного, хто опиниться не на тому місці й не в той час! А одного разу, вже в передостанній день, бригадир примусив нас лопатами зсипати міндобрива із величезної купи в мішки, зав’язувати їх і вантажити на машину. Від тих міндобрив ми кашляли, як туберкульозники, й були аж сірі та волохаті. Ні респіраторів, ні спецодягу нам не видали, тож коли нарешті закінчили роботу, бригадир показав рукою на водоканал: