Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

А вже на вулиці, біля порожньої зупинки, звідки хто йшов додому пішки, а хто сподівався, що таки під’їде викликане телефоном ще з ресторану таксі, залунали й сороміцькі народні коломийки, від змісту яких мої щоки спалахували, як півонії. Добре, що надворі було темно, а при світлі вуличних ліхтарів рум’янців не видно:

Проспівавши, реготалися, обнімалися, притупували ногами й починали іншу:

Цьоця Дозя цитькала на найголосистіших і лякала, що ось-ось приїде міліція, але гості кивали на дядька й безтурботно твердили, що їхній адвокат їх же й оборонить, і разом з іменинником далі виспівували про грішні плотські втіхи:

Хто міг у ті хвилини знати, що ювілей стане останньою щасливою подією в житті дядька Данила? Наступного дня йому таки вирвали зуб мудрості, рана від якого довго не гоїлася. Тож бідолашного лікували-лікували, поки не поставили найстрашніший діагноз: рак. Цьоця Дозя возила чоловіка по всьому Союзі до найкращих лікарів і шарлатанів, возила всюди, куди хто радив і де була хоч найменша надія на рятунок. Та від смерті ще ніхто не втік.

…Цвіли яблуневі сади, коли ми ховали дядька Данила. Цьоця Жирафа голосила за ним, як за рідним. На похорон прийшло багато люду: коли з під’їзду виносили домовину, вся вулиця біля будинку аж вирувала. Я, уже студентка першого курсу, за телеграмою прибула до Львова з татом, і ми удвох ні на хвилину не відходили від цьоці Дозі, котрій знайома медсестра то робила заштрик, то давала під язик якісь таблетки. На цвинтарі вдова ледве трималася на ногах, але наступного дня майже вдосвіта розбудила нас і викликала таксі. На глухому передмісті за написаною на папірчику адресою ми розшукали хату старенького ксьондза й уже разом з ним приїхали на Личаківське кладовище, щоб запечатати дядькову могилу, бо в ті часи похоронний обряд відомого в місті адвоката у присутності священика відбуватися не міг навіть при найбільшому бажанні рідних.

Остання моя шкільна весна була запізнілою, бо сніги лежали до середини квітня. Зате коли в одну ніч небо раптом розверзлося веселими теплими дощами, то на ранок не тільки ніде не залишилося й латки снігу, а все навкруги так стрімко пішло в ріст, що за якийсь тиждень і верби стали золотими від цвіту, і земля вкрилася синіми пролісками, а за ними — й великими та круглими, як вишні, білими підсніжниками, й на каштанах набубнявіли величезні липкі бруньки, і сливи-тернівки зробилися наче молоком облиті.

А дощі лили й лили мало не щоночі, зате дні були сонячні й теплі! Ми з Вовочкою блукали вулицями містечка від кінця уроків аж до мого останнього автобуса. Ні, хлопець не носив мені портфеля: я не насмілювалася запропонувати, а він — узяти. Ні, ми не трималися пальчиком за пальчик і не цілувалися, як Юрко з Данутою. Ми просто ходили, розмовляли, сміялися й ділилися планами на майбутнє. Садити город моя сім’я збиралася на Першотравневі вихідні, корову пасти було ще рано — на пасовищі трава, як пінка, тому я насолоджувалася останніми днями вільного від роботи часу. Вовочка раптом зробився дорослим хлопцем: у нього навіть засіялися перші вуса — і той чортик, що сидів на лівому плечі, не давав мені спокою: чи не лоскотно буде з вусатим хлопцем цілуватися?

Коли одного разу ми гуляли парком імені Пушкіна, де рожевофіолетова магнолія вже напіврозпустила на гілках свої величезні тюльпани, Вовочка раптом спитав:

— Хочеш квітку?

Я розуміла, наскільки це небезпечно: у білий день посягати на єдине в місті дерево магнолії, але відмовляти Вовочку не стала. Чудесної квітки мені таки дуже кортіло. Проте коли хлопець уже поклав ногу на низенький парканець біля деревця, щоб злочинно здійснити задумане, у глибині парку я побачила знайому постать.