Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Ідіть скупайтеся та змийте пилюку, бо пообсипає вас такими вавками, що ще до сходу сонця побіжите в лікарню!

Ми й помилися, і сполоснули одяг, а за якихось півгодини його й висушили — спека стояла під сорок градусів. Та вночі відкриті частини тіла: ноги, руки й обличчя, де на шкіру напорошило тими міндобривами, — почали пекти вогнем, а на ранок там посіялися рясні гнійнички. Фельдшер дав нам літрову банку якоїсь смердючої мазі, але вона допомагала не всім. Моє обличчя набрякло і вкрилося суцільними наривами, а через день зробилося синюшно-вишневим. Уже в поїзді дорогою додому я зрозуміла, що біда! Коли ж куратор, який наслухався від мене про мою львівську родичку багато смішного, співчутливо мовив, що через годину буде Львів, я заявила, що тут і зійду, бо якщо хтось ще зможе врятувати моє обличчя, то тільки цьоця Дозя.

Зустрівши мене на порозі своєї квартири, несподівано заскочена побаченим цьоця не змогла втаїти тихого жаху. Ми негайно викликали таксі й поїхали у шкірвендиспансер, а старий шофер у форменому картузі, котрий нас віз і все оглядався на заднє сидіння, де я скулилася, як загнаний звір, був переконаний, що мені в обличчя хтось хлюпнув сірчаною кислотою. У лікарні на обличчя відразу ж наклали компреси з неприємним сірчаним запахом і стали капати у вену фізрозчин для очищення крові.

Також призначили якийсь дуже дефіцитний болючий антибіотик і цілий комплекс вітамінів. Цьоця Дозя щодня приводила то одних, то інших львівських медичних світил, вони консультувалися між собою, міняли ліки, та повернути мені моє бездоганне фарфорове личко так і не змогли. Як колись казала бабуся про нашу рябу сусідку Муличку, тепер і в мене на обличчі чорти горох молотили. Тож коли я повернулася з лікарні та побачила у трюмо в коридорі своє відображення, на душі стало так паскудно, що я несподівано навіть для себе самої гірко розридалася вголос. Але цьоця Дозя і з цієї ситуації знайшла вихід:

— Личко? Що — личко? Личко завжди можна намалювати! Це фігуру не намалюєш! А вона в тебе така — кращі кіноактриси позаздрять! — і стиснула мене за талію, легко охопивши її великими й вказівними пальцями рук.

Дядьків ювілей святкували в найкращих львівських традиціях. Столи вгиналися від наїдків і закордонних напоїв. Офіціанти бездоганно обслуговували гостей, серед яких було навіть кілька суддів і прокурорів з дружинами. Спочатку все йшло за правилами Версальського двірця: найвищий етикет, манірність дам, вишуканість чоловіків. Проте коли ближче до півночі найпомпезніші гості відкланялася й дядько з тіткою та зі мною провели їх аж до таксі, решту присутніх почали святкувати ювілей, як уже самі знали. Залунали народні пісні, жарти, веселі тости, стало затишно й тепло, як колись у бабусиній хаті, коли після зібраного в колгоспі врожаю мало не на всю ніч за столами збиралася її ланка. Зрозуміло, у ресторані ніхто не наважувався співати пісень із політичним підтекстом, як це було колись у селі, проте стосунки українсько-польського соціуму Західної України навіть в «Інтуристі» було обіграно феноменально. Одну пісню й нині можу відтворити майже повністю — забувся тільки початок:

Співали й польською мовою, хоч і з виразним українським акцентом:

Наприкінці: й іще за столами, і навіть уже під рестораном, коли усі вийшли звідти з пакунками, бо цьоця Дозя кожному гостеві зладувала як не шматок торта, то нарізаного м’яса, то заморських фруктів, то пляшку «Савєцкава шампанскава» чи й вірменського коньячку, — добрі й веселі, щасливі й підпилі чоловіки й жінки стали дерти горло добряче приправленими «перцем» і веселим жартом співанками, на які в білий день і на тверезу голову, зважаючи на свій поважний вік та на високі посади, ніколи не наважилися б: