— А відмовитися не можна?
Дядько заперечливо похитав головою.
— Дивися, як ресторан «Інтурист» світиться! Завтра в ньому будемо святкувати моє сорокаріччя. Покійна бабуся колись казала, що сороківку святкувати не варто, бо це може призвести й до скорих сороковин. Недобрий знак. Але людина при посаді собі не належить. Купу потрібних гостей довелося запрошувати. Вже пішла моя піврічна зарплатня разом з усіма гонорарами, а після гостини з’ясується, що якісь тарелі чи фужери побилися, а ще ж, мабуть, і якихось виделок та ложок не долічаться — й доведеться покривати збитки ще на дві сотні!..
Але і львівські арешти, й дядькові витрати на ювілей мене цікавлять мало. Важливіша власна доля після закінчення школи.
— Хіба вступають лише по блату? — повертаю родича до обірваної розмови. — Ви колись також вибилися в люди тільки тому, що…
— Коли то ще було! П'ять років після війни — інший час, інші люди, інші порядки, інші звичаї. Я пішки в Харків три доби з села добирався. Мама дала в торбу два пиріжки з капустою — ними й жив під час усіх вступних іспитів. А дорогою в чужих копицях спав, росою вмивався.
— Вам двох пиріжків на весь тиждень вистачило?
— Ще й залишилося, бо то були не пиріжки, а пирожища! Три й не подужав би донести. Взувся в татові фронтові чоботи, засунув у пазуху атестат і довідку з сільради — й упертим відчайдухом постав перед очима приймальної комісії Харківського університету. На юрфаці тоді таких, як я, голодних і сільських, дві третини вчилося. Чорно бідували всі роки навчання. Аж коли на п’ятому курсі з’ясувалося, що в студентській їдальні за борщ, суп і кашу чи картоплю або макарони треба платити, а хліба можна брати безплатно, скільки з’їси, ми раптом полегшено зітхнули, бо зрозуміли, що найгірші повоєнні біди вже закінчилися. Але не треба рівняти ті часи до нинішніх: усе змінилося, все! Й не мені і не тобі змінювати правила. Скачи, враже, як пан каже! А вступити треба, як кров з носа, бо куди підеш без вищої освіти: в колгоспну ланку чи на ферму? Вибір, як бачиш, нікудишній, тому грати графа в постолах не доводиться. Попробую на якісь кнопки натиснути. Може, твоя журналістика й виколишеться!
Я опустила голову. Веселе в мене майбутнє: вчитися, вчитися — й за бортом лишитися. Або вступати по блату. Яка ганьба! Може, ще й хабарі давати або лягати в ліжко з якимось впливовим дядьком? Сльози душать горло, і я, щоб не видати себе, замовкаю.
Коли далеко за північ ми з дядьком Данилом таки добралися додому, нам добряче дісталося від цьоці Дозі, яка встигла напереживатися, що чоловік, напевно, аварію зробив, раз його так довго нема:
— Уже й на вокзал телефонувала: поїзд прибув вчасно! Й у міліцію, й у морг! Ти не міг попередити, що вночі для Ольдзі будеш екскурсію містом робити, божевільний? Я би з тобою поїхала, якби знала, що аж так затримаєтеся! Казав: накривай на стіл, я швидко! А сам! Їдзеня вже захололо, можна псам викидати!
Та до такого марнотратства не дійшло, бо ми з дядьком добряче виголоднілися й готові були їсти й холодне, й застигле, особливо не перебираючи харчами.
Львівська квартира від часу мого перебування мало чим змінилася. У вітальні після зоопарку на стінах , ясна річ, зробили ремонт і на тумбочку в кутку навіть поставили телевізор, для коридору придбали трюмо. Замість довготелесої вішалки в кінці коридору на стіну прибили дві пари справжніх гіллястих оленячих рогів. Але й килими на підлозі, і штори на вікнах, і меблі в кухні та покоях, і навіть цьоцин мольберт були ті ж самісінькі, що в моєму ранньому дитинстві, — милі, гарні, добротні, вишукані. І в квартирі навіть так само пахло ваніліном і голими , тобто без обгорток, шоколадними цукерками, які лежали в кришталевій вазі акуратною гіркою, як і колись.
— А ми на балконі досі тримаємо твій самокат, — чомусь похвалився дядько.
— І пластмасову Тамару, — додала цьоця Дозя й відразу ж пожартувала: — Вступиш в університет, будеш їздити по квартирі на самокаті, а вечорами потай стригти свою улюблену ляльку!
— Ні, коли вас не буде вдома, розмалюю всі стіни у вітальні! — підтримала розмову я.
— О! — підхопився дядько, щось згадавши. — Твоя цьоця вже малює не лише пейзажі й натюрморти. Вона навчилася чудово передавати настрій на людських обличчях! Зараз сама в цьому переконаєшся!
— Ні-ні! То вже нехай завтра, при денному світлі Ольдзя подивиться! — запротестувала цьоця Дозя. — Тепер — спати, бо зранку маємо відвідати перукарню, побігати по магазинах! А на шосту годину — ти вже забув? — замовлено ресторан!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу