Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Втім, може, шкільна Золота медаль стала для мене фантомом і не через недостатню старанність, і навіть не через паралельне навчання в медучилищі, а тільки з тієї причини, що в класі не могла існувати безмежна кількість медалістів: Урюк завчасно вибраковувала зі списку тих» за кого не було кому заступитися. А що ж татів Генерал? Він би точно не кинув мене в біді! Але татового Генерала тоді вже відправили служити під китайський кордон. Чесно кажучи, як на теперішні уявлення, скерували в гарячу точку , тобто під ворожі кулі. Я добре пригадую газети з величезними, десь на ширину моєї долоні, гаслами на перших сторінках: «НАШІ КОРДОНИ СВЯЩЕННІ Й НЕДОТОРКАНІ!». А люди пошепки переповідали з уст в уста, що сто тисяч китайських жінок та дітей, які зважилися перейти кордон СРСР, наші мужні прикордонники випалили лазером — навіть попелу від бідолашних китаянок з їхніми вузькоокими малятами не залишилося! Сто тисяч! Це ж приблизно така сама кількість люду, як усе населення найбільшого району нашої області! Але татів Генерал твердив, що лазерної бойової зброї ще не має жодна країна світу, а бідних китайців наші, напевно, обстріляли з «катюш» кумулятивними снарядами. Вони в СРСР з’явилися ще в 1943 році, і за всю Другу світову війну цю зброю було використано єдиний раз при взятті станції Орші. Коли ж фашисти з жахом побачили наслідки, то гітлерівська Німеччина офіційно попередила, що використає хімічну зброю, якщо СРСР ще раз застосує такі снаряди. Як не дивно, СРСР узяв німецьке попередження до уваги. І ще дивніше: Німеччина програвала війну, а хімічну зброю так і не зважилася використати жодного разу.

Втім, через багато років у розмові з в’язнем гітлерівських концтаборів, письменником Вадимом Бойком я поцікавилася тим першим боєм радянського артдивізіону, і він заявив, що насправді тоді існувало всього лише три «катюші», а для артдивізіону їх треба було мати бодай шість, і вистрелили вони бризантними, а не термічними чи кумулятивними снарядами. І не Німеччина запротестувала проти цієї зброї, а союзники із другого фронту, адже хімічна й бактеріологічна зброя у світі на той час уже були заборонені. Вадим Якович також пояснив мені, що винищення євреїв Гітлером було майже засекреченою справою, італійські та інші війська, що воювали на боці Німеччини, в цій ганебній справі участі взагалі не брали.

Щодо протистояння СРСР і Китаю в часи моєї шкільної юності, то в народі подейкували, що відбулася велика збройна сутичка між радянськими та китайськими військами. Нападників, начебто, наші загнали в якусь долину, здається, на території Узбекистану, а радянська авіація, зумисно переходячи над самими головами китайців на надзвукову швидкість, довела оточених якщо не до моментальної смерті, то до масового божевілля. Втім, незважаючи на такі неймовірні успіхи доблесної радянської армії, служити на китайському кордоні раптом стало дуже небезпечно, й матері заздалегідь оплакували своїх синів-новобранців, які озивалися листами саме звідти. Тож, ознайомившись із наказом стосовно місця своєї нової служби, Пал-Палич наполіг, щоб тато негайно звільнявся з роботи.

— Без мєня тебє здєся делать нєчева. Харашо, што ти нє ваєнний, а вольнайманний: можеш уйті в любую мінуту! Я, к сожалєнію, нє імєю такіх прав! Мєня могут уволіть толька чєрєз трібунал!

— Буде війна? — запитав тато.

— Настаящей вайни нє будєт, а пагібнут, навернає, многіє. Єслі би я мог предугадать вайну, ваапщє запрєтіл би тєбє ухадіть із воінскай часті, даже настаял би на том, штоби ти нємєдлєнно запісался на сверхсрочную службу. Ва врємя вайни лучше бить ваоружонним, абмундірованним, прапісанним к часті, чєм аказатса срєді тєх, каторих прізивают із гражданкі — беззащітним бесхозним стадом! Паслєдніє как раз і гібнут чащє всєх.

Коли тато подав заяву на звільнення, Генерал запропонував йому ще й купити у нього «Москвича». На таку дефіцитну й дорогу річ у нашій сім’ї грошей не було і близько, але Пал-Палич наполягав:

— Везті машину чєрєз весь Саюз — глупа. Разкурочят єйо так, што нє астанєтся ні кальос, ні матора, ні даже руля. А так я па прібитіі на новає мєста прєдаставлю справку: продал, мол, із-за пєрєєзда, і канци с канцамі: мнє па закону внє очєрєді разрєшено купіть другую машину. Бєрі, Валодя, нє смущайся і даже нє думай атказиватся: дєньгі панємногу верньош, я тєбя тарапіть нє буду.

Цілих десять років тато виплачував Пал-Паличу вартість «Москвича». Поштовими переказами грошей не посилав: це виявилося надто дорого. Ставив карбованці на ощадну книжку Генерала й писав йому листа, що такого-то дня й місяця рахунок поповнено такою-то сумою. Що цікаво, гроші Пал-Палич отримував дуже швидко й без жодних відрахувань, до копієчки! А Генералове авто в нашій сім’ї називали трофейним, хоч мама й попила татові чимало крові за цю мало не дармову машину, адже купити авто в ті часи дивом удавалося ліченим щасливчикам — і вже однозначно людям не таких статків, які були в нашій родині. Та попри літ а й літ а і всі випробування, Пал-Паличів «Москвич» і нині на ходу, а тато досі леліє своє авто, як живу душу. Чи живу пам'ять про те, що не забудеться ніколи?