— Що в умові задачі було неправильно? — не змогла заспокоїтися я.
— Хіба тобі вже не все одно?
— Ні, не все одно.
На перерві Шім-Вішім, наказавши мені ніде про це ані пікнути, призналася, що голова, переписуючи крейдою на дошці завдання з перевірених комісією аркушів, випустив шматочок тексту, бо злощасний рядок потрапив йому під оправу окулярів — він просто його не побачив!
— Валерій Никодимович дуже шкодує, що так сталося. А ти, дорога моя правдолюбко, не дуже скачи, бо саме Валерій Никодимович — до речі, Заслужений учитель СРСР — і відстояв твоє перше місце, а не того хлопця , котрий найкраще порозв’язував завдання іншого варіанту й у якого таки вийшли всі задачі ! Ти могла претендувати лише на друге місце. Як не крути, до тебе комісія поставилася дуже лояльно!
— На моїй чернетці було кілька спроб розв’язання, а не одне-єдине, як, напевно, в того хлопця , у якого все вийшло ! Якби в умові задачі не зробили помилки, я б її розлущила, як горішок! Не хочу я подарованого першого місця! Мене цілком влаштовує друге, зароблене мною самою чесно, без поблажок!
— Тебе влаштовує друге? А нашу школу — тільки перше!
— Я могла вибороти перше місце, якби не помилка в умові третьої задачі!
— Цить! Ніякої помилки не було.
— Та ви ж самі щойно в цьому призналися!
— Ти хочеш, аби наша школа мала перше місце, чи робиш усе для того, щоб у Валерія Никодимовича були жахливі неприємності? Такі, як через ваш найкращий у школі клас були зовсім недавно у твого улюбленого вчителя (за яким тюрма плаче!) — Володимира Романовича?! Хочеш біди? Будеш письмову скаргу подавати на голову комісії? Наклепами займатися? Будеш писати доноси?
Останнє слово шмагонуло мене, як батогом! Мене звинувачує в доносах та, котра сама шкрябала їх на мене в КДБ! Образа, біль, відчай охопили мою скривджену душу. Ще й збиточний чортик щосили нашіптував: «Скажи тій Шім-Вішім: „Я — не ви, г…мно не їм: доноси не пишу!“ Ці слова вже готові були зірватися з язика значно раніше, ніж у голові промайнуло, що саме я збираюся сказати, але з уст вирвалося інше:
— Доноси?!! Пишіть самі! Ви давно у цій справі майстер! — і, відчуваючи, що ось-ось із моїх очей бризнуть сльози, я різко повернуся й вибігла з класу.
— Ах ти ж мерзото малолітня! — як гадюче шипіння, прозвучало мені вслід.
Із того дня математичка мене зненавиділа. То привселюдно на уроці дорікала, що я більше люблю українську літературу, ніж її — найважливіший у світі! — навчальний предмет, бо математика впорядковує розум, — а в мене належної його кількості нема, і я це сама відчуваю. То на перерві, зневажливо кривлячи губи, мало не пошепки радила мені йти в монастир: тільки там не вішаються такі святі та Божі. То привселюдно клялася, що більше до змагань зі свого предмета мене залучати не буде. Якби ж то! Але у випускному класі я вперлася і брати участь в олімпіаді з математики навідріз відмовилася. Не тільки в республіканській — до неї взагалі не дійшло, ба навіть у шкільній і міській, заздалегідь чесно попередивши про це і Амебу, й Урюк, і математичку. Крику було багато, звинувачень, що мені не дорога честь школи, — ще більше, але на тому все й урвалося: Золота медаль тоді мені вже не світила, то й шантажувати не було чим. Зрештою, медаль гавкнула , гадаю, насамперед тому, що ми з Катрусею трохи занедбали шкільні уроки через надзвичайно складну програму навчання на останньому курсі медучилища і практику в патанатомці та військовому госпіталі, котру я з іншими майбутніми медсестрами проходила офіційно, а Катруся — лише зі мною за компанію, хоч справлялася набагато краще. Патанатом, вічно п’яний Северин Йосипович, завжди ставив її за взірець усій групі, бо ми насилу зважувалися розпанахати на нічийному трупі (тіла небіжчиків, що мали родичів, нам різати не дозволяли: їх привозили у морг, обов’язково вказуючи прізвище, й доручали персонально патанатомові) який-небудь м’яз, та й то ледве стримуючи рвотні рефлекси. Тож семінарські заняття в патанатомці щоразу ставали для нас пекельним випробуванням і справжньою мукою.
Пригадую, як у нашій присутності привезли мертве немовля, що його, вивантажуючи зі сміттєвозки різний непотріб, знайшов шофер цієї машини на звалищі. Слідчого дуже цікавило, народилася дитина живою чи мертвою. Він вимагав від Северина Йосиповича негайно розтяти трупик і подивитися легені: якщо вони не розкрилися, як парашутик, значить, немовля не зробило жодного подиху, тобто народилося мертвим, — а тому карного злочину нема, а відповідно, й кримінальну справу порушувати недоцільно. П’яний патанатом сповільненим до краю поглядом обвів нас, переляканих практиканток, кожна з яких подумки молила Бога, щоб його вибір упав на когось іншого, тільки не на її душу, — і простягнув мені скальпель, який до того ж в останню мить випав із пальців Северина Йосиповича й лячно дзвякнув об кам’яну підлогу. Я автоматично підняла хірургічний ніж, але, відчуваючи, що ось-ось знепритомнію, вхопилася за плече подруги. Катруся ж не втратила самоконтролю і вправним рухом розпанахала грудну клітку мертвого немовляти. Легені були розпростерті: як потім з’ясувалося, новонароджену дитину малолітня породілля просто задушила.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу