Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Може, ти щось і про Катрусю чула?

— Ти вже свою Катрусю ніколи не побачиш!

— Чому не побачу?

— Ха-ха! Нема Катрусі!

— У Польщі? В Італії?.. Таки урвався терпець, покинула стару алкоголічку й виїхала за кордон?

— На той світ виїхала твоя Катруся! Напилися вони з мамою, як свині, та й згоріли живцем разом зі своїми хабалями! Крім їхньої, ще дві квартири вигоріли до тла, — правда, ніхто більше не загинув. Та й Катруся твоя могла врятуватися! Вона зопалу вибігла на подвір’я, а тоді, дурна, бо п’яна, вернулася й ускочила знов у полум’я — за якимись документами!

— Жах!

— Це ще не жах! Ігор-Боксер у рекетири пішов, кажуть, — Вірка-Шкірка довірливо стишила голос, — а принагідно ще й кілером підробляє. Тобі часом не треба когось на той світ відправити?

— Здуріла?!

— Бачу, якось із нового магазину (ще й товари туди не завезли) при його власникові наш Боксер знімає двері. Питаю Ігорка, навіщо, — й чую самовпевнене: «Нам на Тайванє і кєрасін прігадіцца!».

— А Лілька Блоха?

— О, та взагалі вчудила! У банку заступником директора працювала після інституту, гроші гребла лопатою — а таки поперлася в Землю Обітовану! Це, здається… чекай, згадаю! — так-так, у вісімдесят третьому році було: вся їхня родина почала документи на виїзд оформляти. Але що значить — раса. Обміняли трикімнатну квартиру на двокімнатну, двокімнатну — на однокімнатну, а останню — на комірчину навіть без вікон у якійсь зачуханій комуналці.

— Навіщо?! Нічого не розумію!

— Ти що, у вісімдесяті роки на Марсі жила? Не пам’ятаєш, що в СРСР квартиру не можна було ні купити, ні продати, хіба тільки обміняти? Тож і міняли, щоб усіх своїх одноплемінників, котрі тут залишалися, забезпечити кращим житлом, ніж ті мали! Ха-ха! Державі Гольденблохи здали тільки темну комірчину.

— Навіщо їм було виїжджати? Жили, як при комунізмі!

— Ліліана дуже боялася, що їх скоро почнуть різати!

— Який абсурд!

— Чесне слово, так боялася, що таки кокнуть, — аж трусилася! А коли вже в поїзд її родичі почали сідати: всі в таких перстенях, кожна каблучка з перепелине яйце, у таких норкових шубах! — упала на коліна й давай цілувати землю! Комедія! Так лиш емігранти в новелах Стефаника робили!

— А ти звідки знаєш, що лише в новелах? Ти ж нікуди не виїжджала!

— У мене нема Землі Обітованої на березі Мертвого моря!

— Твоя Земля Обітована — під ногами.

— Говори! Яка це Земля Обітована? Це — задрипана Україна!

— Звісно, задрипана, якщо її випускники інститутів у туалеті прибиральницями працюють!

— Думаєш, мене такими словами боляче вразиш, гостро діткнеш? Аякже… Я — залізобетонна!

— Та будь собі хоч чавунна, хоч титанова!

— Платинова — краще! Треба тільки перефарбувати волосся а ля блонд. Дуже пасуватиме до цього закладу, — й Віра повела рукою на туалетні кабінки. — А старий Ізьо, Лільчин дядько, пам’ятаєш, той пейсатий, що приїжджав зі Львова, коли в Шепарівському лісі відкривали монумент розстріляним німцями євреям і нас зі школи возили туди на мітинг, подарував Ліліані на пам’ять та-а-аку картину! Я прийшла до Блохи за панбархатними шторами — пообіцяла мені їх подарувати перед від’їздом, то чому мали пропадати? Ледве ті штори додому доперла — тяжезні! — й тоді власними очима побачила те мальовидло. «Ольдзя малює зоопарк» — було підписано внизу. На тій картині звірі, як привиди, ледве вгадувалися за намальованими на стінах — ха-ха, зіпсувала дурна дитина шикарний ремонт у квартирі! — кольоровими клітками. А старий Ізьо весь час мені повторював, що для Ліліани відриває від серця найкращу річ зі своєї колекції.

Мене наче охопило вогнем: це ж те полотно, яке після смерті цьоці Дозі я так і не змогла випросити в її другого чоловіка! А Ізьові, виявляється, віддав… Вірніше, продав.

— Але картину на митниці у Гольденблохів конфіскували: не можна твори мистецтва без офіційного дозволу вивозити! — смакує Вірка-Шкірка чужими неприємностями, як ментоловою цигаркою, хоч насправді палить якесь дешеве барахло. — Ізьо писав у Київ слізні прохання повернути його власність, бо це колекційна річ, яскравий взірець сучасного живопису. Відписали, нібито картина дійсно має художню цінність і надалі зберігатиметься в державному музеї. А наша Лілька в Ізраїлі ще й у армії мусила відслужити! Уявляєш? Наша горда і пишна модниця із дванадцятисантиметровими шпильками на взутті — і в камуфляжі та з автоматом! Хохма!

— А ти звідки й про це знаєш?

— Ліліана Дануті Юрковій ще три роки листи з Ізраїлю писала. Андрійченко в нас працює помічником машиніста приміського дизеля, згадати спільних знайомих любить — усе мені переповідав! Прикинь собі, Ліліанина родина найбільше боялася втратити не Ізьову картину, а свої натуральні шуби й золото. Ліля домовилася з Данутою, що коли Гольденблохи благополучно перетнуть кордон і все їхнє багатство при них залишиться — то на конвертах зі свого Ізраїлю наклеїть марки з овочами, фруктами або квітами, а якщо конфіскують — з архітектурними пам’ятками чи краєвидами міст. Ха-ха-ха! На марках були зображені орхідеї, банани й ананаси! Виявляється, те, що одягнуто на людину, відбирати не мали права. А про картину Лілька написала в листі прямим текстом! Таку нікчемну інформацію при перевірці пошти навіть тушшю не замазали — це ж наука для інших емігрантів: не вивозьте з СРСР контрабандою мистецькі цінності — скрипки Страдіварі, картини Рубенса й Рафаеля! Ха-ха! КГБ бдіт!