Галина Пагутяк - Уріж та його духи

У первісних релігіях пташка символізувала душу. Я сиджу на горі й думаю, якими вони були, ті люди, що жили тут тисячі років тому. Люди, що їх називають дикунами, вірили в те, що душу має все — від людини до каменя. Вони бачили перед собою ріку, ліси, і по тіні, яку Мабура відкидає на гору Ласки, визначали час. І Місяць до них промовляв, і вітер мав свою вдачу, і воду вони пили з цього джерела. Глибоко-глибоко течуть підземні ріки в тиші і спокої.

Їхні боги продовжують жити в камені, дереві, землі, воді, повітрі. Я тут виросла й відчуваю їх присутність, як і кожен, хто народився й живе в цьому краї. А страх приносить вітер, тому що вітер — це зміни, як добрі, так і лихі, хоча немає таких змін, які знищили б душу Урожа.

Люди приходять і відходять. Люди забувають. Я чую лише відгомін відгомону. Жінка, що вийшла з лісу, стає Матір’ю Божою, Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками перетворюється на чорта. Хоча його сміх і жарти свідчать, що він належить до тих, кого британці називають фейрі. Давні кельтські міфи демонізуються християнством, якщо їх не можна використати для підтримки релігії. Ми маємо справу з палімпсестом, на якому проступають лише поодинокі літери.

Якщо вам тяжко повірити в ельфів на українській землі, то як же тоді бути з Диким весіллям і Диким полюванням, що їх спостерігають в Галичині й Західній Білорусі? Власне, невідомо, чи це весілля чи переселення, бо мандрівники в святочних строях у супроводі музикантів сприймаються селянами як весільний поїзд, що везе молоду до молодого.

Перед останньою війною в Урожі почали діятись дивні речі. По небу вночі блукало світло й чутно було музику. У підгірському селі не було ні радіо, ні електрики, а з аеропланами люди були знайомі. Одне слово, цим явищам не можна було знайти раціонального пояснення. Люди не знали, що думати, і думали про кінець світу, як завжди буває в таких випадках. Те, що бачив мій дід Григорій Басараб, бачили й інші. Британці чи ірландці назвали б це Великим переселенням сидів (різновид найвродливіших фейрі), яке трапляється надзвичайно рідко, тому що в Урожі ніхто не чув про щось подібне.

Мій дід пас коней за рікою, неподалік від Обочі. Був сам і розпалив багаття, щоб відлякувати вовків. Або світ був тоді безпечний, або мій дід відважний. Зрештою, він уже встиг до того часу повоювати. Але цю ніч він запам’ятав на все життя.

У темряві, освітленій невеличким багаттям, він почув звуки музики, що наближалась, а далі побачив угорі понад землею весільний поїзд. Попереду їхали на конях музиканти, а за ними вбрані у святкові старовинні строї гості разом з молодою — Панною з жовтим, тобто золотистим, волоссям, яке при світлі вогнища засяяло. Процесія пролетіла просто над дідом, знявши вітер, сполохала його коней, а вогонь побіг за нею — на ранок у траві залишилась випалена довга смуга. А потім дивні істоти зникли над Обочею.

Усе.

Я не могла чути цього від діда, бо він помер, коли мені було три роки. Але пам’ятаю, як тягнула до нього руки зі свого блакитного ліжечка, а він називав мене «рудою циганочкою».

Те, що бачив мій дід, не викликає страху чи побожного захвату, як, наприклад, видіння ангелів. Це — глибоко інтимний душевний досвід, що вимиває із повсякденності, розвалює мури звичаїв, обов’язків, правил і навіть здатен зробити нас одержимими. І назавжди змінює нашу свідомість. Після цього вже не будеш таким, як перше.

Чоловік у чорному лякає, але цей страх походить від землі. І ми так само походимо від землі. Проте небо — це щось зовсім інше, і якщо в нас з’являється найменша надія піднятися над землею… Я чула, ніби прекрасні літаючі істоти іноді забирають з собою смертних. Однак мого діда вони не забрали. Він був надто прив’язаний до родини, до звичайного трибу життя. Він навіть не уявляв, що таке може бути — стати одним з тих, хто супроводжує Панну в її небесній мандрівці. Доти, доки вона не звільнить його зі служби. Він лише думав, куди ж вони полетіли, з якого дому в який, з якого краю в який край.

Вони летіли на своїх конях за Дунай — країну, де немає печалі й горя, де живуть ті, хто прагне бути вільним і ближчим до неба. Хто відчувши твердість й холод мурів, хоче бути легким. Ріка Дунай — межа, яку треба подолати, і звідти вже не буде вороття. Це не Стікс, не Ахерон, не Лета. Багато нас стоїть на березі тієї ріки й дивиться, як відпливають інші.