Галина Пагутяк - Уріж та його духи

Якось несміливо зайшов він до нас на подвір’я, де на лавці сиділа бабця з сусідками й крутилась моя маленька племінниця Іванка. Сказав поважно «Слава Ісусу Христу!» й підійшов ближче. Був убраний бідно, але чистенько. Сказав нам, що вже сім років хворий на рак, але ніяк не може вмерти. На розпитування не відповідав, мав якісь провали в пам’яті, надмірно зосереджений на собі. Грошей не хотів, їсти також. Чемно відмовився, а тоді спитав:

— Чи нема у вас хліба свого печива? Я вже сім літ не їв хліба.

У нас не було. І не могло бути, бо стару піч розвалили й поставили просто грубку з плитою. Я знала, про який хліб йдеться: чорний з житньої муки з грубою шкоринкою і щоб всередині був кмин. Бабця колись у дитинстві пекла такий на великі свята, якщо вдалося роздобути житньої муки. Часом хтось у селі сіяв жито, молотив і віз до млина в Підбуж. Ще коли я була маленькою, і у нас в селі був свій млин, тато повіз туди пшеницю і взяв мене з собою. Я дуже злякалася величезних коліс, гуркоту й пінявої зеленуватої води внизу. Зате тепер знаю, як виглядає водяний млин.

Наша сусідка на Великдень завжди пекла такий хліб й відрізала нам половину хлібини, коли ми приходили за молоком. Тієї половини вистачало нашій родині аж на три дні, такий був великий той хліб.

Мала Іванка смикнула мене за руку:

— Та ж у нас є хліб!

— Є, але не такий.

А старий ходив ще по селі і всюди питав за хліб свого печива. Мені здається, то був посланець Бога, який приходив дізнатись, чи печуть ще селяни житній хліб.

Катерина була карою своєї родини. Вже немолода, а розум мала діточий. Так вважали, а насправді вона чула різні голоси й охоче йшла туди, куди вони кликали. Вдома за неї ніхто не дбав і бідолашна ходила голодна. Якщо їй пропонували поїсти, Катерина не відмовлялась, але сама ніколи не просила.

Якось зайшла до нас. Надворі була сльота, а при сльоті навіть влітку дуже зимно. Катерина виглядала зле, посиніла й трусилася. Була в запраному тонкому светрику й благенькій хустині. Хтось давав їй стару одежу, але вона на ній довго не трималась. Чи то губила, чи забирали родичі.

Бабця налила їй гарячої зупи. Катерина їла навстоячки, не хотіла сідати. Весь час оберталась на двері, прислухалась.

— Посидь, Касуню, погрійся!

— Ні, цьоцю, мушу йти. Мене чекають.

Хто чекав на неї на березі ріки, в полях, на луках? Хтось невидимий, і вона з ним говорила сміло, не боялась. Не могла сидіти в хаті, як дика звірина в клітці. Така була зроду, і, напевно, розуміла мову духів землі, води, повітря. І померла так, як, напевно, хотіла померти. Серце їй зупинилось у засніженому полі.

То було перед Першою світовою війною. Чомусь мені здається, що така сама історія могла трапитись в Індії з її кастовою системою. Священик мав сина-одинака. Хлопець, як то буває в селі, в дитинстві бавився з сільськими дітьми, а найбільше з дівчинкою-сиротою з бідної родини. Вони бавились у схованки в ярах, порослих терном і шипшиною, робили загати на потічках, вибігали на гору Ласки, а весною збирали найперші квіти в Куйдашці. Це таке місце на схилі гори, де найраніше розтає сніг.

Єгомость не дуже звертав уваги на цю дитячу дружбу, гадаючи, що син підросте й сам не захоче бавитися з дівчам, але щось пішло не так. Ці двоє так пасували одне одному, що не могли жити в розлуці. Вітцеві слід було повестися делікатніше, не травмувати чутливу душу підлітка, а він просто заборонив синові зустрічатися з дівчиною.

Не послухатися вітця — тяжкий гріх, а ще коли той отець особа, що має бути взірцем християнських чеснот. Одне слово, встид і ганьба. Порішили хлопця віддати в науку не в Дрогобич, а до Львова, якнайдалі. Але той щотижня приїжджав додому на ровері, а взимку на лижах. Через Городище, що за Ступницею. Майже сто кілометрів. Йшов до милої, свистом викликав її з хати, і дівчина не раз в самій сорочці тікала від своїх опікунів на Ласки.

Не було на то ради. Нарешті єгомость придумав хитрий план з родичами дівчини і сам обвінчав її зі старшим хлопом, поки син був на науці. Мало на тому скінчитись і, напевно, б скінчилось, бо церковний шлюб непорушний, і взагалі, святе таїнство, але тут почалась Перша світова війна, і молодого забрали до війська. Коли син священика про це довідався, то примчав зі Львова і забрав милу з хати чоловіка. Мало того: привів її до батьків на попівство. Як йому вдалося вмовити батьків на таке порушення християнських і суспільних звичаїв — невідомо. Може, пригрозив, що піде на війну і там шукатиме кулі на своє серце.