Пауло Коельйо - Адюльтер

Спостерігаючи цю сцену безліч разів, я вирішила змінити компанію й почала зустрічатися з любителями наук, які були соціально виключені з любителів аналізувати вина. На відміну від цих останніх, схильних до хизування й артистизму, науковці поводилися цілком природно й не робили найменшого зусилля, щоб справити на мене враження. Вони розмовляли про речі, яких я не розуміла. Вони, наприклад, вважали, що я зобов’язана принаймні розуміти назву «Intel», «позаяк це слово написане на всіх комп’ютерах». Але мені було байдужісінько до того, де воно там написане й навіщо написане.

Любителі наук примусили мене почуватися цілковитою невігласкою, жінкою без будь-якої привабливості, і їх більше цікавили піратські подвиги в Інтернеті, аніж мої груди чи мої ноги. Зрештою я повернулася до надійнішої компанії любителів аналізувати вина. Аж поки зустріла чоловіка, який ані сподівався вразити мене своїм вишуканим смаком, ані ставив у таке становище, що я почувалася тупою ослицею, слухаючи розповіді про таємничі планети, гобітів та комп’ютерні програми, що прояснюють значення відвідуваних сторінок. Після кількох місяців закоханості, протягом яких ми відвідали близько ста двадцяти досі невідомих нам сіл навколо Женевського озера, він запропонував мені вийти за нього заміж.

Я відразу погодилася.

Я запитала в Жакоба, чи знає він якийсь нічний клуб, бо вже минули роки, відколи я перестала жити нічним життям Женеви («нічне життя» — це, власне, умовна назва), а тепер мені захотілося потанцювати й випити в п’ятницю. Його очі спалахнули.

— Я не маю на це часу. Дякую за запрошення, але після того, як одружився, я не можу собі дозволити, щоб мене побачили з журналісткою. Твої статті назвуть…

— Тенденційними.

— Атож, тенденційними.

Я вирішила продовжити гру зваблювання, яка завжди мене розважала. Що я втрачаю? Зрештою, мені відомі всі стежки, ухиляння, пастки та цілі.

Я попросила його більше розповісти про себе. Про своє особисте життя. Я, власне, тут присутня не як журналістка, а як жінка і як його подруга з підліткових літ.

Слово жінка його збадьорило.

— Я не маю особистого життя, — відповів він. — На жаль, я не можу його мати. Я вибрав собі кар’єру, що перетворила мене на автомат. Усе, що я кажу, береться до уваги, ставиться під сумнів, публікується.

Його відповідь мені не дуже сподобалася, але його щирість мене роззброїла. Схоже, він добре знає територію, знає, куди йому можна йти й навіть куди йому можна йти зі мною. Він натякнув, що «нещасливий у шлюбі», як стверджують усі чоловіки зрілого віку, після того як покуштують вино й розкажуть у всіх подробицях, які вони могутні.

— За останні два роки кілька місяців були для мене наповнені радістю, кілька — розчаруваннями, а протягом усіх останніх я мусив триматися за свою посаду й намагатися догодити кожному, щоб мене знову обрали. Мусив відмовитися від усього, що могло б дати втіху, як, наприклад, потанцювати з тобою. Або протягом кількох годин слухати музику, курити чи поводитися так, щоб інші визнали мою поведінку неадекватною.

Але як він перебільшує! Адже до його особистого життя всім байдужісінько.

— Скоро повернеться мій Сатурн. Кожні двадцять дев’ять років ця планета повертається на те саме місце, де вона була в той день, коли ми народилися.

Сатурн повертається?

Йому здалося, що він наговорив забагато, і тому запропонував облишити цю тему.

Ні. Повернення мого Сатурна вже відбулося, і мені захотілося знати більше, що все це означає. Він прочитав мені цілу лекцію з астрології. Сатурн потребує двадцять дев’ять років, щоб повернутися в те саме місце, де він був, коли ми народилися. Поки це не відбудеться, ми вважаємо все можливим, віримо, що наші сновидіння реалізуються й що мури, які нас оточують, можуть обвалитися.

Та коли Сатурн завершує свій цикл, романтизм зникає. Кожен вибір стає вирішальним, і змінити курс практично неможливо.

— Я, звичайно, не фахівець. Але найближчий шанс я матиму у свої 58 років, коли Сатурн повернеться вдруге. І навіщо ти запросила мене на обід, коли Сатурн каже, що обрати іншу дорогу я вже не зможу?

Ми вже розмовляли майже годину.

— Ти щаслива?

— Про що ти?

— Я помітив щось у твоїх очах… Незрозумілий смуток для жінки такої вродливої, вдало одруженої і з доброю професією. Мені здалося, я побачив у тобі віддзеркалення власних очей. Дозволь мені повторити своє запитання: ти щаслива?

У країні, де я народилася, виросла й тепер виховую своїх дітей, ніхто не ставить таких запитань. Щастя — не та цінність, яку можна точно визначити, обговорювати на плебісцитах, аналізувати за допомогою фахівців. Ми не маємо звичаю навіть запитувати, якої марки автомобіль у нашого сусіда, а тим більше про щось таке інтимне й непідвладне визначенню.