Пауло Коельйо - Адюльтер

Схоже, моя душа вилітає з тіла й переходить до незнайомого мені місця, «безпечного» місця, де мені не доведеться нічого терпіти, і я звільнюся від нічних кошмарів. Так, ніби я перебувала не в поганому японському ресторані, де, утім, подавали чудову їжу, а переживала сцену з кінофільму, який дивилася, не бажаючи або неспроможна відвести від нього очі.

Я прокидаюся вранці й виконую звичні ритуали — почистити зуби, зібратися перед робочим днем, піти в кімнату дітей, розбудити їх і підготувати до школи, зварити ранкову каву для всієї родини, усміхатися, казати, що життя чудове. Щохвилини в кожному жесті я відчуваю тягар, якого не можу зрозуміти, наче та тварина не розуміє, як вона опинилася в пастці.

Їжа не має смаку, усмішка, навпаки, стає ширшою (щоб ніхто нічого не запідозрив), бажання плакати придушується, світло набуває сірого кольору.

Учорашня розмова не справила на мене доброго враження: починаю розуміти, що збудження мене покинуло і я швидко провалююся в апатію.

Невже ніхто цього не помітить?

Звичайно, ні. Зрештою, я остання людина у світі, згодна зізнатися в тому, що потребую допомоги.

Такою є моя проблема. Вулкан вибухнув, і ніщо вже не поверне його лаву всередину, не посадить жодного колоска чи дерева й не вижене овець, щоб вони там паслися.

Я цього не заслуговую. Я завжди намагалася відповідати сподіванням світу. Але таке зі мною сталося, і я неспроможна нічого вдіяти, крім як ковтати пігулки. Можливо, сьогодні я вигадаю привід, щоб звернутися до психіатричної клініки та соціальної допомоги (вони від цього будуть у захваті) і мені пощастить зустріти гарного психіатра, у якого можна буде попросити допомоги, хоч це й неетично. Але не все є етичним.

Я не маю жодної настирливої думки — наприклад, посадити себе на дієту. Не опанувала мене й манія чистоти, яка іноді впливає на жінку, що працює в офісі з восьмої ранку, спершу виправши й випрасувавши одяг і прибравши в оселі, а повертається додому о п’ятій пополудні, сходивши до супермаркету. Я неспроможна приглушити свої розчарування, намагаючись бути суперматір’ю, бо діти відчують недовіру до мене на всю решту життя.

Я вирушаю на службу й знову бачу сусіда, який миє автомобіль. «Але хіба він не мив його вчора?»

Не можу стриматися — підходжу й запитую його про це.

— Учора я ще трохи не закінчив роботу, — відповів він, після того як побажав мені доброго дня, запитав, як ведеться моїй родині, і сказав, що моя сукня дуже гарна.

Я подивилася на його машину, «ауді» (Женеву іноді також називають Ауділендом). Автомобіль видався мені досконалим. Сусід показав мені кілька маленьких деталей, які ще не блищали так, як мусили блищати.

Я трохи розтягла розмову й запитала, чого, на його думку, люди прагнуть у житті.

— Це просте запитання. Вони прагнуть сплатити свої рахунки. Купити собі дім, такий, як у вас або в мене. Посадити собі сад, запросити на сніданок у неділю дітей та онуків. Помандрувати по світу, після того як матимуть власне помешкання.

Невже тільки цього люди прагнуть від життя? І більш нічого? Є щось дуже хибне в нашому світі, і я не маю на увазі війни в Азії або на Близькому Сході.

Перш ніж вирушити до редакції, я маю взяти інтерв’ю в Жакоба, у якого була закохана ще в середній школі. Але й це мене не схвилювало — я справді втрачаю інтерес до всього на світі.

Я вислухала дещо, про що не питала, — про програми уряду. Я поставила кілька запитань, щоб відвернути його від цієї теми, але він ухилився від них з елегантною безпосередністю. Він на рік молодший за мене, отже, йому десь тридцять років, але на вигляд усі тридцять п’ять. Це спостереження я приберегла для себе самої.

Звісно, мені приємно зустрітися з ним, хоч досі він жодного разу не запитав, що сталося з моїм життям, після того як кожне з нас, здобувши освіту, пішло своєю дорогою. Він зосереджений на собі, зосереджений на своїй кар’єрі, на своєму майбутньому, тоді як я по-дурному озираюся в минуле, ніби досі залишилася дівчиною-підлітком, якій інші дівчата заздрили.

Через якийсь час я його не слухала, а лише автоматично записувала розмову. Завжди одне й те саме, однакові теми: знизити податки, боротися зі злочинністю, ліпше контролювати наплив французів (їх у нас називають «прикордонниками»), бо ті заповнюють вакансії, які мають належати швейцарцям. Мине час, і, скажімо, через рік теми залишаться, а проблеми не розв’яжуться, бо ніхто насправді ними не цікавиться.

Через двадцять хвилин розмови я запитала себе, чи така байдужість є результатом того дивного стану, у якому я нині перебуваю. Але ні. Нема нічого нуднішого, як брати інтерв’ю в політиків. Було б ліпше, якби мене послали з’ясувати обставини якогось злочину. Розмовляти з убивцями набагато цікавіше.