Пауло Коельйо - Адюльтер

Я відповіла, що так, я справді почуваюся щасливою. Осінній ранок чудовий, у помешканні прибрано, і я поруч із чоловіком, якого кохаю.

Він підводиться з-за стола й цілує мене. Діти, хоч вони й не чули нашої розмови, усміхаються.

— Я також поруч із жінкою, яку кохаю. Але чому говорити про це тепер?

— А чому б не говорити?

— Бо тепер ранок. Я хочу, щоб ти знову сказала мені про це вночі, коли ляжемо в ліжко.

Господи, хто ж я така? Чому я говорю такі речі? Чому він вірить усьому? Чому я поводжуся не так, як щоранку: діловита жінка, що дбає про добробут родини? Що я хочу вдати? Адже якщо я покажу себе надто ніжною, це може викликати підозру.

— Я не зміг би жити без тебе, — сказав він, повертаючись на своє місце за столом.

Я пропала. Але, дивно, я анітрохи не почуваюся винною за те, що сталося вчора.

Коли я прийшла на службу, головний редактор мене похвалив. Матеріал, який я запропонувала, опублікували сьогодні вранці.

— Редакція одержала багато електронних листів зі схвальними відгуками на історію про таємничого кубинця. Люди хочуть знати, хто він такий. Якщо він дозволить нам повідомити свою адресу, то забезпечить себе роботою надовго.

Кубинський шаман! Той, хто прочитає газету, переконається в тому, що я нічого про це не сказала. Усю інформацію про шаманство я витягла з Інтернету. Схоже, мої кризи не обмежуються матримоніальними проблемами: я поступово перестаю бути добрим професіоналом.

Я розповіла головному редактору, як кубинець заглянув мені у вічі й чим погрозив, якщо я відкрию, хто він такий. Шеф сказав, що я не повинна цього робити й можу дати його адресу лише для однієї особи — його дружини.

— Вона переживатиме менший стрес.

Усі переживають певний стрес, включно з шаманами. Я нічого не пообіцяла, але вирішила поговорити з ним.

Головний редактор наполіг, щоб я зателефонувала негайно. Я зателефонувала й була здивована реакцією кубинця. Він подякував мені за те, що я була чесною й зберегла його ідентичність у таємниці, і похвалив моє знання теми. Я теж подякувала йому, розповіла про популярність своєї статті про нього й запитала, чи ми зможемо зустрітися ще раз.

— Але ж ми розмовляли з вами майже дві години! Матеріалу, який ви здобули, цілком досить.

Журналістика функціонує не так, пояснила я йому. Для публікації дуже мало було взято з тих двох годин розмови. Більшу частину матеріалу я мусила шукати деінде. Тепер я хочу проаналізувати тему в інший спосіб.

Мій шеф стояв поруч, слухав більшу частину нашої розмови й жестикулював. Зрештою, коли кубинець хотів уже припинити розмову, я наполягла, що в статті дуже багато чого бракує. Я повинна більше довідатися про роль жінки в цьому «духовному пошуку», а ще дружина мого патрона дуже хотіла б зустрітися з ним. Він засміявся. Я не маю наміру порушувати укладену з ним домовленість, але всім відомо, де він живе й у які дні приймає.

— Будь ласка, погодьтеся або відмовтеся. Якщо ви не захочете продовжити розмову зі мною, я знайду іншу особу. Чого нам не бракує, то це людей, які оголошують себе фахівцями в лікуванні пацієнтів, що перебувають на межі нервового зриву.

Єдина різниця полягає в його методі, але він не єдиний лікар духовних хвороб у цьому місті. Багато хто шукав нас цього ранку, здебільшого африканці, прагнучи рекламувати свою роботу, заробити гроші й познайомитися з важливими особами, які захистили б їх у разі експатріації.

Кубинець ще якийсь час опирався, але його марнолюбство й страх перед конкуренцією зрештою здобули перемогу. Ми призначили зустріч у нього вдома, у Вейріє.

Мені страшенно хотілося побачити, як він живе, — це надасть яскравості моєму матеріалу.

Ми перебуваємо в невеличкій залі, перетвореній на кабінет для консультацій у його будинку в селі Вейріє. На стіні висять кілька діаграм, які здаються запозиченими з індіанської культури: кілька енергетичних центрів, поєднаних меридіанами. На меблях лежать кілька кристалів.

Ми вже мали надзвичайно цікаву розмову про роль жінки в шаманських ритуалах. Він пояснив мені, що за народження ми переживаємо хвилини одкровення й це частіше відбувається з жінками. Як відомо кожному досліднику, богині селянської праці завжди були жінками, а трави, якими лікувалися племена, що жили в печерах, знаходили й збирали тільки жінки. Вони набагато чутливіші до духовного й емоційного світу, і це пояснює їхню схильність до криз, які давні лікарі називали «істерією», а сьогодні вони відомі під назвою «біполярність» — тенденція переходити від абсолютного ентузіазму до глибокого смутку по кілька разів на день. Кубинець запевняв мене, що духи більше схильні розмовляти з жінками, ніж із чоловіками, бо вони краще розуміють мову, яку не можна виразити словами.