Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Немур очевидно поширив передчасні публічні повідомлення.

Деякі психологічні доповіді, виголошені на симпозіумі, вражали уяву. Група вчених з Аляски показала, як стимуляція різних частин мозку спричиняла помітний розвиток навчальних спроможностей, а група з Нової Зеландії позначила ті частини мозку, які контролюють перцепцію та затримку стимулів.

Але були доповіді й іншого виду: дослідження П. Т. Целлерманом різниці в тривалості часу, потрібного білим пацюкам для подолання лабіринту, де кути згладжені, а не гострі, або доповідь Ворфельса про залежність реакції резус-мавп від рівня їхнього інтелекту.

Такі доповіді, як ці, сердили мене. Гроші, час та енергію марнували на детальний аналіз тривіальних проблем. Берт мав слушність, коли похвалив Немура й Штрауса за те, що вони присвятили свою діяльність чомусь важливому й непевному, а не малозначущому та очевидному. Якби тільки Немур ставився до мене як до людського створіння.

Коли голова зборів оголосив, що зараз будуть зроблені доповіді дослідників з університету Бекмана, ми перенесли свої стільці на платформу за довгим столом — Елджернон у своїй клітці сидів між Бертом і мною. Ми були головною окрасою вечора, й, коли повсідалися, голова проголосив свою вступну промову. Я чекав почути від нього приблизно такі слова: «Леді й джентльмени! Не проходьте мимо! Ви ніколи не бачили нічого подібного в науковому світі! Миша й кретин стають геніями просто на ваших очах!»

Проте він сказав:

— Наступна презентація не потребує вступу. Ми всі чули про дивовижне дослідження, здійснене в університеті Бекмана, спонсороване грантом від Фонду Велберга, під керівництвом директора департаменту психології професора Немура у співпраці з доктором Штраусом із нейропсихіатричного центру того ж таки університету. Немає потреби казати, що цієї доповіді ми всі чекаємо з великим інтересом. Я передаю керівництво симпозіумом професорові Немуру й докторові Штраусу.

Немур граційно кивнув головою, відповідаючи на привітальну промову, й тріумфально підморгнув Штраусові.

Першим промовцем з університету Бекмана був професор Клінгер.

Я почав дратуватися і помітив, що Елджернон, знервований димом, бурмотінням, незвичною обстановкою, почав гасати по своїй клітці. Мене опанувало дивне бажання відкрити клітку й випустити його назовні. Це була абсурдна думка — радше сверблячка, ніж думка, — і я спробував знехтувати її. Та, слухаючи стереотипну доповідь професора Клінгера «Порівняння лабіринтів із лівосторонніми поворотами з лабіринтами, що мають правосторонні повороти», спіймав себе на тому, що граюся з механізмом, який замикав клітку Елджернона. Незабаром (перш ніж Штраус і Немур почнуть розповідати про своє епохальне дослідження) Берт мав прочитати доповідь з описом процедур і результатів розвитку розумових здібностей та навчальних тестів, які він вигадав для Елджернона. Після цього мала відбутися демонстрація того, як Елджернон розв’язував проблему пересування в лабіринті, щоб заробити собі харч (це було те, чого я ніколи не міг терпіти).

Власне, я нічого не мав проти Берта. Він завжди був зі мною відвертим — набагато відвертішим, ніж інші, — та, коли він описував білого миша, якого наділили розумом, він був так само помпезним і штучним, як і інші. Так ніби хотів приміряти мантію своїх учителів. Я стримував себе більше з дружніх почуттів до Берта, аніж із якихось інших міркувань. Якби Елджернон вибіг зі своєї клітки, це перетворило б симпозіум на хаос, а це, зрештою, був для Берта дебют у гонитві академічного вдосконалення.

Я тримав палець на засувці дверей клітки й, коли Елджернон стежив за рухом моєї руки своїми рожевими, схожими на цукерки оченятами, я був переконаний, він знав, що в мене на думці. У цю мить Берт узяв клітку, щоб показати її публіці. Він пояснив складність замка і яких зусиль вимагає розв’язання проблеми щоразу, коли двері треба було відчинити. (Пластикові засувки падали на місце по-різному, й миш мусив їх контролювати, бо підіймати їх треба було в одному порядку.) У міру того як зростав розум Елджернона, швидкість розв’язання ним проблем скорочувалася, — це було очевидно. Але потім Берт повідомив щось таке, чого я не знав.

На вершині свого інтелекту Елджернон став змінювати поведінку. Іноді, згідно з доповіддю Берта, Елджернон узагалі відмовлявся працювати — навіть коли був явно голодний, — а бувало, розв’язавши свою проблему, він, замість одержати харчову винагороду, кидався на пруття своєї клітки.