Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Берт мовчав і глибоко зітхнув. Ми увійшли до кав’ярні, щоб поснідати, і я не бачив його обличчя, але зітхання показало, що він роздратований.

— Ти думаєш, я помиляюся?

— Ти надто швидко подолав довгу дорогу, — сказав він. — Ти тепер наділений суперрозумом, розумом, який годі оцінити, ти за короткий час накопичив знання, що його більшість людей не можуть зібрати протягом усього життя. Але ти однобокий. Ти знаєш речі. Ти бачиш речі. Але ти не наділений розумінням або — мабуть, буде ліпше застосувати це слово — толерантністю. Ти називаєш учених шахраями, та коли хтось із них називав себе досконалим або суперменом? Вони звичайні люди. Це ти геній.

Він зненацька замовк, певно, до нього дійшло, що він читає мені проповідь.

— Кажи далі.

— Ти коли-небудь зустрічав дружину Немура?

— Ні.

— Якщо ти хочеш зрозуміти, чому він весь час перебуває у стані напруги, навіть коли справи в лабораторії та в його лекціях ідуть добре, ти повинен познайомитися з Бертою Немур. Ти знаєш, що це вона зробила його професором? Ти знаєш, що це вона використала вплив свого батька, щоб здобути для нього грант Фонду Велберга? Вона також підштовхнула його на цю передчасну доповідь на симпозіумі. Поки ти не маєш жінки, яка їздить на тобі верхи, не думай, що ти можеш зрозуміти чоловіка, який возить на собі таку жінку.

Я не сказав нічого і побачив, що він хоче повернутися до готелю. Усю дорогу назад ми мовчали.

Чи я справді геній? Не думаю. Принаймні поки що. Як сказав би Берт, висміюючи евфемізми освітнього жаргону, я виняток — демократичний термін, що дозволяє уникнути клятих ярликів типу «обдарований» і «недорозвинений» (що насправді означають «розумний» і «недоумкуватий»), і як тільки «винятковий» набуває конкретного значення, його замінюють. Ідея тут полягає в тому, що це слово можна застосовувати лише доти, поки воно щось означає для когось. «Винятковий» застосовується на обох кінцях спектра, отож я протягом усього свого життя був винятковим.

Дивна річ щодо вивчення: що далі я просуваюся, то частіше натрапляю на знання, про існування яких я навіть не здогадувався. Не так давно я по-дурному думав, що можу вивчити все — усе знання, яке існує у світі. Тепер я сподіваюся лише на те, що довідаюся про його існування і зрозумію якусь його часточку.

Чи вистачить мені часу?

Берт невдоволений мною. Він вважає мене нетерплячим, й інші, либонь, відчувають те саме. Але вони стримують мене й намагаються поставити на місце. А де воно, моє місце? Хто я тепер такий і що я тепер являю? Чи я є сумою всього мого життя чи тільки останніх місяців? О, якими вони стають нетерплячими, коли я намагаюся обговорити це з ними! Вони не хочуть зізнатися, що не знають цього. Парадоксально, що звичайний чоловік, такий як Немур, думає присвятити себе перетворенню інших людей на геніїв. Він хоче, щоб його вважали відкривачем нових законів вивчення — Ейнштейном від психології. І він переживає страх учителя, який боїться, що його випередить учень, що студент дискредитує його роботу. (Хоч я, у будь-якому реальному розумінні, не є ані учнем, ані студентом Немура, на відміну від Берта.)

Я думаю, страх Немура, що його викриють як чоловіка, який ходить на хідлях серед велетнів, можна зрозуміти. Невдача в цьому питанні зруйнувала б його. Він надто старий, щоб усе почати знову. Хоч яким шоком було для мене відкрити правду про людей, яких я глибоко шанував, думаю, Берт має слушність. Я не повинен бути надто нетерплячим із ними. Їхні ідеї і блискуча робота зробили експеримент можливим. Я повинен остерігатися природної тенденції дивитися на них згори вниз тепер, коли випередив їх.

Я повинен усвідомити собі, що, коли вони намовляють мене говорити й писати просто, щоб люди, які читатимуть мої звіти, могли зрозуміти їх, вони критикують також і себе. Але мені страшно усвідомлювати, що моя доля перебуває в руках людей, котрі не є велетнями, якими я колись їх собі уявляв, а звичайними людьми, що знають відповіді не на всі запитання.

Я пишу ці рядки під великим емоційним стресом. Я втік звідти й тепер сиджу в літаку, який летить назад до Нью-Йорка, й не маю найменшого уявлення про те, щó робитиму, коли прилечу туди.

Мушу зізнатися, спочатку я відчував благоговійний страх, дивлячись на картину міжнародного симпозіуму вчених і дослідників, які зібралися, щоб обмінятися ідеями. Тут, думав я, усе відбувається по-справжньому. Тут не буде тих стерильних дискусій, які виникають у коледжах, бо тут зібралися люди, що перебувають на найвищих рівнях психологічних досліджень та освіти, вчені, які пишуть книжки та читають лекції, найавторитетніші люди у своїх галузях. Якщо Немур і Штраус — люди звичайні, які працюють на межі своїх здібностей, то з іншими історія буде інша. Коли настав час обговорення, Немур повів нас через гігантське фойє з його важкими бароковими меблями й довжелезними покрученими мармуровими сходами, й ми стали просуватися вперед між дедалі густішими юрмами потискувачів рук, кивальників головою та роздавачів усмішок. Інші професори з університету Бекмана, які прибули до Чикаго лише сьогодні вранці, приєдналися до нас. Професори Вайт і Клінгер йшли трохи праворуч і на крок позаду від Немура й Штрауса, тоді як Берт і я завершували процесію. Ті, хто стояв, розступалися, щоб дати нам прохід до великої зали, й Немур махав рукою, підкликаючи репортерів та фотографів, які підходили, щоб почути з перших уст про дивовижні події, які відбулися з дорослим, що затримався у своєму розвитку, протягом трьох останніх місяців.