Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Вона мала слушність, відмовившись катувати себе перебуванням поруч зі мною. Ми не мали більше нічого спільного. Проста розмова стала напруженою. Між нами залишилася тепер лише збентежена мовчанка й невдоволене бажання в затемненій кімнаті.

— Ти дуже серйозний, — сказала вона, порушивши свій настрій і подивившись на мене.

— Я замислився про нас.

— Ця проблема не повинна здаватися тобі такою серйозною. Я не хочу псувати тобі настрій. Ти долаєш велике випробування.

Вона спробувала всміхнутися.

— Але ти вже зіпсувала мені настрій. Тільки я не знаю, що мені робити.

Дорогою від автобусної зупинки до її приміщення вона сказала:

— Я не поїду з тобою на симпозіум. Сьогодні вранці я зателефонувала професорові Немуру й сказала йому про це. Там для тебе буде багато роботи. Цікаві люди — збудження від перебування в центрі загальної уваги. Я не хочу плутатися в тебе під ногами.

— Алісо…

— … і не має значення, що ти скажеш про це тепер, я знаю, як себе почуватиму, тому, якщо ти не заперечуєш, я залишуся зі своїм розколотим его — дякуючи тобі.

— Але ти все перебільшуєш. Я переконаний, що якби ти…

— Ти це знаєш? Ти переконаний? — Вона обернулася й спопелила мене поглядом із верхніх сходинок, які вели до її помешкання. — О, яким ти став нестерпним! Звідки ти знаєш, як я себе почуваю? Ти берешся судити про свідомість інших людей. Ти не можеш знати, ані як я себе почуваю, ані що я почуваю, ані чому я так себе почуваю. — Вона рушила сходами, але потім обернулася до мене й сказала тремтячим голосом: — Я буду тут, коли ти повернешся. У мене лише поганий настрій, і це все, і я хочу, щоб ми обоє мали шанс обміркувати свої стосунки, поки нас розділятиме чимала відстань.

Уперше за багато тижнів вона не запросила мене до себе. Я дивився на зачинені двері, й у мені закипав гнів. Я хотів улаштувати сцену, загупати кулаком у двері, повалити їх. Я хотів, щоб мій гнів спопелив цей дім.

Однак, віддаляючись від неї, я поступово холонув і зрештою відчув полегкість. Я йшов дуже швидко, я линув над вулицями, холодний вітерець налітав із літньої ночі й пестив мені щоки.

Я тепер зрозумів, що моє почуття до Аліси дрібнішало залежно від того, як воно рухалося назад під натиском потоку мого навчання: від обожнювання до кохання, до ніжності, до почуття вдячності й почуття відповідальності. Моє неясне почуття утримувало мене біля неї, і я не хотів піти від неї через страх лишитися на самоті, покинутим напризволяще.

Але з відчуттям полегкості та свободи прийшов смуток. Я хотів кохати її. Я хотів подолати свій емоційний та сексуальний страх, одружитися, мати дітей, домівку.

Тепер це вже неможливо. Тепер я так само далекий від Аліси зі своїм КІ 185, яким був із КІ 70. І ми обоє тепер це знаємо.

Що виганяє мене зі своєї кімнати й примушує шастати містом? Я блукаю вулицями сам-один — це не легка прогулянка в літню ніч, а напружений поспіх, щоб дістатися — куди? Униз по алеях, зазираючи у двері, в напівзачинені віконницями вікна, бажаючи з кимось поговорити й боячись зустріти когось. Угору по одній вулиці й униз по іншій, крізь нескінченний лабіринт, намагаючись вирватися з неонової клітки міста. Шукаючи… Чого я шукаю?

Я побачив жінку в Центральному парку. Вона сиділа на лаві поблизу озера, в застебнутому, попри спеку, пальті. Вона всміхнулася й помахом руки запросила мене сісти біля неї. Ми подивилися на світлу лінію обрію над Південним Центральним парком, де на тлі чорного неба бовваніли громаддя будівель, зі світлими щільниками вікон, і мені захотілося всмоктати їх усі в себе.

Атож, сказав я їй, я з Нью-Йорка. Ні, я ніколи не був у Ньюпорті-Ньюз, у Вірджинії. Це було місто, в якому вона народилася й у якому вийшла заміж за матроса, який був тепер у морі і якого вона не бачила останні два з половиною роки.

Вона перегнулася й дістала хусточку, якою вряди-годи витирала з лоба піт. Навіть у неясному світлі, віддзеркаленому від поверхні озера, я побачив, що на ній наліплений грубий шар макіяжу, але вона здавалася досить привабливою з прямим темним волоссям, що вільно спадало на плечі, проте її обличчя було одутлим і розпухлим, так ніби вона щойно прокинулася від сну. Вона хотіла розповісти про себе, а я хотів послухати.

Батько дав їй гарний дім, освіту — усе, що багатий суднобудівельник міг дати своїй дочці, — але не прощення. Він ніколи не пробачив їй втечу з простим матросом.

Говорячи, вона взяла мене за руку й поклала голову мені на плече.