Олександр Вільчинський - Льодовик

Наш Мамонт осікся і замовк.

— Правильно зробив, — підбадьорюю я його.

— Та ні, дурна історія. Ну, нічого, я вже скоро поправлюсь. Десь через півтора тижня гіпс знімуть.

— Дякую, що скоро.

— Та я можу хоч зараз зняти, якщо!.. — висмикнув руку з підв'язки Мамонт (хоч зазвичай, коли зламаний палець, то мало хто підв'язує), начеб мав мені нею вмастити у вухо.

— Та ні, нехай буде. Ти що?! Я ж це так, — звичайно, я поквапився його заспокоїти.

Він одразу ж запхав руку назад, а я про всяк випадок запам'ятав, як швидко він може її звідти висмикнути.

— А знаєш, чим ще та з Героїв Дніпра, ну, з вулиці Озерної, вісім, мені запала? — продовжив Петруня. — Вона сказала: «Чекай мене під парадною». «Парадная» — це ж пітерське! Ми ж також пітерські, і мій батько був пітерський, звідти, словом. Він там закінчував фізкультурний технікум…

— А таки ностальгуєш? — підморгнув я йому, але Петруня пропустив це повз увагу. — Ну, то треба було цей самий, п'яна жінка часом — це часом навіть краще…

— За що я люблю українців, ви у всьому можете знайти позитив.

— Слухай, росіянам я також вдячний, хоч як, але все–таки допомогли нам нарешті об'єднатися… Не мучся ти так, усе нормально.

— Я ж кажу — в усьому позитив, мать твою! — спалахнув Мамонт.

Росіянин за походженням і український буржуазний націоналіст за духом — це часом може бути дуже запальна суміш.

— Ну, не так, щоб і в усьому. — Чомусь так виходило, що я знову намагався його гамувати, може, все через той мізинець.

— Ага, скажеш! Хіба їм у голові була Україна? Вони ж прирощували до себе, хіба таке пробачається, друже?

— Але ж покаялись? Уже ж покаялися!.. — сам я і відповів за Петруню, все ще віддихуючись, витираючи з лоба піт.

— І поляки, до речі, також іще не покаялися, за стільки століть! — зітхнув Петруня, своєю здоровою рукою перехоплюючи у мене льодоруба.

— А турки? — продовжую я.

— І турки також. Але ж вони за морем… Вали, тобі вже пора, а то Міха буде психувати, — сказав він голосом моєї бабуні і першим рушив потрісканою цементовою стежиною до будинку, але враз зупинився і додав: — Якщо хочеш знати, то з цього приводу я прихильник Солженіцина, який пророкував, що погибельним буде наш шлях, якщо нам не дано очиститися від тієї скверни, що гниє у нашому тілі. Чого ж тоді зможе Росія навчити світ?

— Він мав на увазі ГУЛАГ?

— Не тільки ГУЛАГ, — похитав головою Петруня.

У його інтонації вловлювалося легке здивування. Вочевидь, я таки здивував його хоча б тим, що знав, що таке ГУЛАГ. Він, якщо йому вірити, вчився на історичному, але не закінчив. Хоча я маю підозру, що він все–таки щось та закінчив, і садівником до колаборанта Міхи його також прилаштували, але вже «наші», та й «їхні» також про це знають. Недаремно Валюша спершу настільки почала його опікати, що він її аж послав… до мене… Наш Петруня — ще той горішок, я це одразу зрозумів.

— Ну а культура, система цінностей?

— Яка система цінностей, про що ти говориш? Випити й закусити, і ще принизити іншого…

— Того, хто не п'є? — намагаюся я перевести на жарт, бо спина мокра, у роті пересохло.

— І того хто не п'є, і того, хто не закусує, — входить в азарт Петруня. — А чого варта культура, якщо потім мільйони трупів за надуманими причинами: класових ворогів, іновірців, інородців… Не має значення. Нічого вона не варта та культура, якщо потім іде усвідомлене винищення цілих народів. Ні та культура, що була «до», ні та, що «після»… Якщо нема каяття.

— Культура і каяття — це, по–моєму, не одне й те саме. Культура — це і є каяття…

— Це лише по–твоєму, Коломбо… Гидка мені культура, коли там танці на кістках.

— Чому обов'язково танці?

— Ну, не обов'язково танці, але все одно на кістках. Нехай спочатку покаються, щоб я побачив. А тоді поговоримо.

— Мамонте, ти страшний чоловік.

— Швидше ідеаліст, сам себе боюся, — похнюплено кидає Петруня, і в такі моменти він і справді більше нагадує історика–недоучку, ніж приставленого до нас «садівника».

— Але ж було каяття…

— Де? Хто бачив? Кого засудили, хто винен? — потрясає він взятим у мене льодорубом, ковзає стежкою далі, а я слідом.

Льодорубоносець — ось він тепер хто, вирішую я подумки.

— Заспокойся! — поплескую я по плечу друзяку Мамонта, дихаю йому в спину. — Хто винен, хто винен? Самі й винні! — Цей вранішній діалог під соснами на тлі розколупаного Гляціала, та ще й натщесерце, був мені уже не під силу. — Не будь надто вимогливим до себе і до світу, здається, тринадцятий пункт? — нагадав я Петруні одне із «Правил здорового Мамонта», які він же й приліпив ізсередини до дверей нашого спільного туалету і які за рік із гаком, відколи вони там висять, я вже вивчив напам'ять.