Олександр Вільчинський - Льодовик

— У приймальню нікого.

— Добре, — відповів я і, скрутивши трубочкою петицію, рушив у коридор, який, втім, виявився порожнім.

— І ні з ким не з'єднуй, мене нема, — почув ще поза спиною його слова до Валюші.

У коридорі я просто продовжив читати петицію, інколи повз мене проходив хтось із працівників, і я мусив відриватися й відповідати на привітання. Ще я поглядав у велике вікно в кінці коридору, де дахи гаражів за ніч знову вкрив сніг.

«…Хто сподівається на гендиректора Михайла Горбенка, вважаючи його прогресивним сучасним менеджером? Насправді пан Горбенко бездіє. Звинувачення, що їх висувають журналісти, з'явилися не вчора, багато хто скаржився на цензуру самому Горбенку. Інколи він проводив якісь формальні зустрічі, роблячи вигляд, що стурбований. Результату не було. Після того, коли розгорівся цей скандал, Горбенко не зустрівся з жодним журналістом і навіть не спробував розібратися у ситуації. Крім того, у нас є інформація, що сам Горбенко може бути причетним до цензури — він давав вказівки «не писати» про окремі факти. Крім того, Горбенко не розмовляє російською. Ми впевнені, що Дроб'язко і Горбенко роблять медвежу послугу українській московітській громаді, котра володіє газетою. І дуже сподіваємося, що Наглядова рада хоча б спробує розібратися в ситуації. Ми б хотіли працювати не на конфронтацію і розпалювання ворожнечі, що багато років роз'єднувала наші народи, а на дружбу, приязнь і взаємодопомогу між обома народами у ці важкі для всього людства роки кліматичних аномалій і випробувань».

Нижче стояли підписи, з півтора десятка.

Щоб не привертати до себе уваги, я то відходив до вікна й уже звідти дивився на покриті снігом дахи гаражів і будинки за ними, то повертався у приймальню, де Валюша, не відриваючись від монітора, зосереджено набирала якийсь текст. Собача робота, подумав я про себе, бути буфером між начальством і колективом.

— Що, кайфуєш? — пробував заговорити до Валюші, але вона не відповідала. — Жити треба весело, легко, — цитую їй Міху.

— Знаю, — цитує вона мені мене.

Після подій шаленої ночі на Мамонтові іменини вона взагалі на мене не реагувала. Потім я ще і ще пробігав очима петицію, і в душі мені було навіть шкода цих дівчат і хлопців, які тут працювали, і, можливо, дехто з них і справді вірив у своє високе покликання. Але мені було шкода й друзяку Міху, хоч я чомусь був упевнений, що все, що там про нього, — чиста правда. Але я так само був упевнений, що він викрутиться.

Сумно, звичайно, буде, якщо не викрутиться. Тоді прощавай і наш розкішний дім на Сошенка, і теплиця, і сосни, і навіть до болю рідний Гляціал! Ні, Міха швидше рідну маму продасть, аніж забиватиме голову такими суто нематеріальними категоріями, як правда або честь. Але я теж з ним. Водій, охоронець і навіть з дипломом психолога — тут і зараз, як сторожовий пес, біля нього. То чим я кращий? І хіба може бути давня дружба виправданням, коли від цієї служби я отримую свій цілком конкретний шматочок комфорту?.. А те, що час від часу мені хочеться грюкнути дверима, плюнути на все, податися й посунути квартирантів у бабусиній хаті, — це лише наміри, які показують мене звичайним слабаком, яким я став. І ця наша так звана дружба тут ні до чого.

Мабуть, мій диплом психолога шкодить мені як охоронцю. Бо хоч, здавалося, і був готовий до всього, але мить, коли до приймальні почав завалювати народ, я проґавив. Ту мить, коли їх ще можна було зупинити у дверях. Журналісти розтеклися по кімнаті, Валюша перестала набирати і собі підвелася, відступила до стіни, а я відступив до шефових дверей. Найпаскудніше у цій ситуації було відчувати себе в одній команді з Артурчиком. Але діватися було нікуди, і я навіть легенько відштовхнув від Валюшиного стола якогось хлопчину, здається, з відділу спорту.

Проте я даремно хвилювався. Двері у мене за спиною відчинилися, я ледь встиг відступити, й усміхнений Міха сказав:

— Заходьте, панове! Прошу… Ми вас чекаємо, — декому він навіть потис руку.

Коли всі зайшли, він вийшов у приймальню, відвів мене до вікна й упхав в долоню стодоларову банкноту.

— Я думаю, штуки три коньяку, хорошого, штук п'ять шампанського і закуски на свій смак… Усе занесеш сюди, у приймальню, і чекайте сигналу. — Міха виглядав стурбованим, але не так щоб дуже.

Йому ці редакційні проблеми, звичайно, нафіг не потрібні, але я ж то його добре знаю. Думками він зараз або стріляє короїдів, або десь біля своїх курвів, у кращому випадку — в теплиці.