Олександр Вільчинський - Льодовик

За роботою забудеш про час і станеш згадувати різні подробиці, приємні й неприємні, які траплялися колись у твоєму житті. Наприклад, про те, як нетерпляче чекала цього будинку твоя дружина і яка, власне, так і не пожила в ньому жодного дня, або про те, як не міг діждатися вихідних, щоб вирватися сюди з міста, з того гамору й чаду до землі, до дерев, до води; або ж про тих жінок, які могли б стати добрими господинями в цьому будинку, але з різних причин так і не стали ними. Багато про що будеш думати і згадувати, аж поки не спохопишся, що сонце вже покотилося до заходу. Тоді втомлено струсиш зі штанів прилиплі стружки, вийдеш з майстерні, умиєшся і підеш готувати вечерю».

У цьому місці я наче б переводжу дух, задираю голову до стелі і вже не хочу читати. Відкладаю газету й нарешті вмикаю електрочайник, але поки він гурчить, знову повертаюся до читання… Уявляю ще чомусь наші з Мамонтом тунелі у снігу, коли над нами віхола, а в тунелі затишно, тільки мокрі від снігу рукавиці швидко дерев'яніють… Або наливаю ще собі на дно склянки коньяку, і навіть коли чайник вимикається, продовжую читати. Поволі проціджую коньяк крізь зуби, відчуваю його терпке пощипування на яснах і тепло у шлунку…

«Начистиш у каструльку картоплі, поставиш її на газ, а сам вийдеш на город зірвати пучок кропу, цибулину та кілька великих помідорів. Помиєш їх, покладеш на тарілку й виставиш на велику чорну тацю, розмальовану червоними квітами. Оселедця теж встигнеш почистити й порізати на маленькі шматочки, скропиш оцтом та олією, притрусиш зверху зеленню і поставиш поряд. Коли звариться картопля, викладеш її у глибоку глиняну миску і теж поставиш на тацю — вона буде смачно парувати, але ти не доторкнешся до їжі, аж поки не дістанеш із холодильника пляшку світлого пива, не відкоркуєш її та не накриєш високою тонкостінною склянкою, потім ще наллєш чарку доброї перцівки і вийдеш з усім тим добром у двір. Пройдеш по зеленому газону до великих гранітних каменюк, які врив там замість столу та стільців, поставиш на більшу тацю з вечерею, а на меншій вмостишся сам і, зітхнувши, візьмеш, нарешті, чарку.

А сонце до того часу вже сховається за обрій, і від річки потягне прохолодою. Ти не будеш квапитися закушувати, згадаєш батька, який любив, щоб горілка трохи попекла в грудях, потім розламаєш великого, м'ясистого помідора і смачно надкусиш його. Вкинеш до рота ще шматочок оселедця й гарячу картоплину. Будеш їсти, час од часу запиваючи холодним пивом, і дивитимешся на соняхи в городі, на підрізані верби, що розрослися густим кущем біля річки, і ще далі на високу гору, геть порослу акацією та дикими грушами».

Якщо я дочитую до цього місця, а коньяк у склянці вже закінчився, то я починаю читати неуважно, і якщо мені вистачає часу, то я ще трохи доливаю. Коли доливаю, то думаю про Лідку з Оскаром, я чомусь завжди про них думаю, коли встаю доливати.

Згодом відчуєш у повітрі тонкий аромат матіол і зрозумієш, що до ночі залишилося зовсім мало часу. Швидко прибереш рештки вечері, підеш до повітки, причиниш курей і, помивши ноги, ляжеш у ліжко. Кілька сторінок Маркеса зроблять твій день заповненим до кінця; ти відкладеш книжку і ще довго лежатимеш у темряві з розплющеними очима: думатимеш про дітей, які завтра приїдуть з міста, сплануєш, що готувати їм на обід, потім поміркуєш про те, як краще розмістити у льоху майбутній врожай, згадаєш чомусь Африку, де пощастило побувати в молодості, примариться тобі рожева чапля, яка летітиме низько над морем, і з цими думками ти спокійно заснеш, знаючи, що із–за тієї гори, яка поросла акацією та дикими грушами, завтра знову неодмінно зійде сонце».

Гуд бай! На цьому текст обривається. Але мені і цього було досить, аби ще довго дивитися у стелю, уявляти старий сосновий ліс під Ірпенем або й ближче, в околицях Пущі–Водиці, коли ми гуляли там ще до Льодовика. А потім уже картинки самі починають виникати перед очима, найчастіше з якогось далекого літа, коли я ще був дитиною. Великі сосни на нашому шкільному подвір'ї на Святошині і пеньки від тих сосен, які я застав там потім, коли повернувся з армії.

Ще згадується бабуня, стіл під білою скатертиною, радіо на стіні і тарілка з великими жовтими і червоними яблуками. Бабуня до Спаса яблук не їла, а святити їх їздила аж у Володимирський собор… А померла вона на самісіньке Різдво. Кажуть, що хто ось так відходить на найбільші свята, то Бог їх праведні душі забирає одразу на небо.

У такі моменти я ще згадую Іру, просто приємно уявляти, як знову зустрічатиму її з одеського автобуса. І як вона обов'язково усміхнеться і скаже: