Олександр Вільчинський - Льодовик

— Миколо, дивися на дорогу…

Хоч я і намагаюся на неї не дивитися. Бог точно не візьме мене до себе.

Міха із самого ранку був наче сам не свій, розгублений і дратівливий, заведений на скандал. Ще в гаражі послав мене тільки за те, що я звечора забув протерти вчорашню пилюку з бокового скла і тепер не міг знайти ганчірки. А перед гаражем — Петруню невідомо за що. Хоча Петруні і не звикати.

— Казьол, у нього там в редакції бунтують, догрався. А на нас злість згонить… — ще встиг мені шепнути Петруня, коли я попросив у нього шматок мочалки.

А вже на порозі редакції, коли Міха поперед мене прослизнув у свій кабінет, конопате дівча тицьнуло мені листівку російською із гаслом:

«Цензура в газете «Голос Отечества» действительно существует, и проводит ее главный редактор Артур Дробьязко».

— Ну і що? — запитав я у неї, пробігши очима гасло.

— Ми протестуємо проти цензури, — відповіла вона понуро російською. — Можете приєднатися…

— Скажи чесно, ти що, дура? — Я і сам не чекав від себе такої реакції, просто за Міху заступився.

— А ви не розкидайтеся словами, — буркнула вона так само понуро. — Спочатку прочитайте…

— Ну добре, вибач! — Я мить повагався, подумав, що це все–таки більше проти Артурчика, й додав: — Молодці, дерзайте!.. — Потім, уже в приймальні, коли я зайняв оборону під Міховими дверима, уважно прочитав ту їхню петицію, хоч вона і була російською. Але ж російською я читаю вільно і не соромлюся цього.

У петиції йшлося про те, що у газеті «Голос Отечества» багато проблем. Про багато з того, про що там ішлося, я взагалі не мав поняття. Працівники нарікали на низькі зарплати і велику завантаженість; ну, це звична справа — на це всі працівники завжди нарікають. Через те що журналісти працюють надто багато і не мають часу розібратися у темі, з'являються «перли». Але головне — це постійні порушення журналістської етики і цензура… А далі я прочитав таке, чого аж ніяк не сподівався. Мовляв, погляди заступника головреда Артура Дроб'язка, який вичитує і править «під себе» всі тексти, чіткі — Московія, московське православіє, «язик», ностальгія за Семижопенками.

Але писати про це відкрито він все–таки не може, треба дотримуватися формальної об'єктивності, тому маніпуляція робиться тонша — розставленням акцентів. Їх Артур Дроб'язко розставляє «правильно». Експерту, який виражає схожу із Дроб'язковою позицію, виділяють більше місця для коментарю. А перед коментарем експерта, який має іншу позицію, як правило, ставлять речення: «Правда, деякі бачать у цьому проблему», — і далі йде коментар, із змісту якого висмикують щось малозрозуміле, так, щоб цей експерт виглядав якщо і не повним дурнем, то просто не зовсім переконливим.

Ще одна техніка, говорилося у петиції, це маніпуляція словами «якби», «начебто», «мовляв» (приписується словам авторів іншої позиції) і слівцями на кшталт «як відомо», «очевидно», котрі стоять поряд із схожою з Дроб'язковою точкою зору. І про те, що він переписує багато цифр у журналістських текстах, мовляв, його цифри виглядають правдоподібніше, а свої цифри він бере «зі стелі». Крім того, Дроб'язко вважає себе експертом широкого профілю, що розбирається у всіх тонкощах не лише політики, а й кліматичних змін, культури, моди, тепличного господарства, спорту та інших сфер, про які пише газета… Пише–то пише, але хто ж вас читає, щоб здійнялась аж така буря у склянці води? І що експерти у нього переважно з Московії? Ну, а звідки ж іще, Господи! Якщо газета виходить російською і назва у неї «Голос Отечества», то звідки ж їй брати експертів і на чий млин врешті–решт лити воду? Такий закид навіть мені видався наївним. А ви до кого йшли працювати? Думали, російськомовна газета буде вам писати щось добре про Україну?

Артурчик, як не крути, а таки авторитет у нашому колаборантському середовищі, виявився ще більшим сучим сином, ніж я вважав. Тільки–но я це подумав, як він пронісся повз мене у кабінет Міхи, стримано привітавшись, але лише із Валюшею, яка щось старанно набирала на комп'ютері, а чи вдавала, що набирає. Він виглядав ще блідіше, ніж звичайно. Майже слідом за ним з'явилися і двоє наших «кураторів» у сірих костюмах. Одного з них, нижчого і лисішого, я знав, і ми обмінялися кивками голови, а інший, хоча час від часу й стикався зі мною, проте щоразу вдавав, начеб зайшов у редакцію випадково.

Коли двері за ними зачинилися, я продовжив читати петицію, було там і про Міху, і цю частину я мимохіть майже вивчив напам'ять. Після того як до Міхи зайшли усі ці хлопці, з дверей виглянув він сам. Обличчя було спокійне, хоча очі були злі. З таким виразом очей Міха завжди робить дурниці, з яких сам же потім і викручується, мені це було добре відомо. Він сказав, звертаючись до мене: