Олександр Вільчинський - Льодовик

У поліцію я, звичайно, не зателефонував, нехай розбираються самі, та й тяганина, усі ці свідчення мені зараз ні до чого. А от повну ванну гарячої води таки напустив, хоча вистачило й п'ятнадцяти хвилин лежання. Відчув, що засинаю, а спати у ванній, як Петруня у туалеті, — це вже занадто. Мене відчутно морозило, міг бути й жар, але зміряти температуру я не мав чим. І ще я подумав, що непогано було б саме зараз перечитати Трубая. Після такої риболовлі кращого й не придумаєш!

Я натрапив на цей уривок, коли гортав одну з українських газет, які зазвичай валяються у приймальні Міхи. Крім Валюші, їх ще смикає Артурчик, він же Євген. Цей бритоголовий здохляк зазвичай пише в'їдливі огляди української преси. Але це лише йому вони здаються в'їдливими. Як на мене, просто дурниці, хоча й із претензією.

Ці його огляди викликають лише огиду. Та я їх і не читаю, бо хоч і працюю водієм і охоронцем Міхи, але його бойовий листок не читаю з принципу, та й нецікаво. Так, хіба кілька речень пробіжу, й уже ясно, що нудота. Але ті юннати з «Молодої сили» вже й Артурчика обкидали яйцями на вході у метро «Золоті ворота».

У якійсь з українських газет я і знайшов колись цей образок і тепер час від часу влаштовую собі маленьке свято читання. Я це так і називаю: читання Василя Трубая. Хоч і не часто, бо ж те, що часто, уже не свято, а лише, коли душа, ну, просто просить. На вигляд — це звичайний шматок газети, уривок якогось більшого тексту. Зверху назва: «Усе просто». Я так бачу, що далі там мало бути ще й продовження, але ці сторінки десь загубилися, а може, Артурчик навмисно вирвав. Але мені й цього досить.

Мені подобається це читати повільно, зупиняючись, коли погляд може хвилину й більше блукати десь поза текстом, я отримую насолоду від першого й до останнього рядка… Це як спогад про втрачений дольодовиковий рай, про який казала Іра.

Коли мені важко на душі або просто перед сном, тоді я найчастіше й беру до рук цей текст. Якщо не думаю про наші рослинки із теплиці, то дістаю із шухляди під компом цю пожовклу газетну сторінку, і читаю, й перечитую невідомого мені пана Трубая, про його дольо–довикове подвір'я. І здається, що все і справді просто.

Так просто бути щасливим!

Усе просто!

«Треба встати зі сходом сонця, пройтися босоніж по росистій стежці, зійти крутими східцями до берега і якусь мить стояти там, дослухаючись до дзюркотіння річки; потім ступити на кладку, набрати пригорщу крижаної води й плеснути собі в обличчя, щоб перехопило подих… Далі відшукати у заростях ожини кілька темно–фіолетових бубок, освіжити ними рота й піднятися східцями назад на пагорб. Повернутися обличчям до сонця, яке вже з'явилося над вершиною гори, підняти руки долонями до його променів і завмерти на кілька хвилин, подумки промовляючи давню язичницьку молитву та ловлячи себе на усвідомленні, що ти, по суті, ніщо: малесенька частинка цього велетенського світу, і що річка, яка жебонить унизу, текла тут тисячу років до тебе і так само тектиме ще бозна–скільки й опісля… Усміхнутися своїм думкам, зімкнути над головою руки, потягнутися солодко–солодко, як у дитинстві, й повернутися до хати».

Після першого абзацу я хвилину–дві дивлюся у вікно. Хочеться вийти на вулицю, нехай навіть на сніг… А потім я думаю про чай і наступні два–три абзаци вагаюсь, зелений чи чорний, і врешті–решт зупиняюсь на каві…

«Заварити у великій чашці міцного чаю і, розмішуючи ложечкою цукор, спостерігати крізь вікно за маленькою плискою, яка носить у дзьобі своїм пташенятам метеликів. Потім вийти із чашкою у двір. Без поспіху пройтися по обійстю, розглядаючи все довкіл; податися до повітки, випустити на волю курей, сипнути їм пшениці і, посьорбуючи чай, спостерігати, як вони навперебій видзьобують її.

По цьому знову зайти в хату, помити руки, сісти у великій кімнаті до столу, покласти перед собою чистий аркуш паперу та спробувати закінчити оповідання, яке розпочав пару днів тому.

Сидітимеш, відсторонено дивлячись на голу стіну та поволі заглиблюючись у той нереальний, придуманий тобою світ, аж доки не побачиш у ньому найдрібніші деталі і рука сама не потягнеться до олівця. Будеш відшукувати в пам'яті призабуті кольори, звуки і запахи, підбирати потрібні слова, припасовувати їх одне до одного, пробувати на слух, міняти місцями. І якщо після десятків зіжмаканих та кинутих у кошик аркушів тобі таки вдасться дописати ті кілька клятих сторінок і вони вийдуть саме такими, якими ти їх задумував, тоді з легким серцем можеш іти в майстерню й довго стругати там дошки для поличок у льоху.