Олександр Вільчинський - Льодовик

Так багато щастя може бути лише під час Льодовика — епохи первісного мисливства та рибальства — після полювання ще й риболовля.

— А тепер — пензлюй на свою рибалку! — наступного дня після повернення з полювання наказує мені Міха.

— Та як же? Я не маю права, згідно з інструкцією…

— Згідно з інструкцією, згідно з інструкцією! — наче перекривлює мене він. — Сказано — маєш шанс… Я буду вдома, не хвилюйся, «ці» не дізнаються.

— Не дізнаються! А як же камери біля гаража, на виїзд?

— Скажу тим товаріщам, сам тебе послав.

— Невідомо ще, чи є там та риба?..

— А нафіга тобі на рибалці та ще й риба? Гггг… Розмріявся! — Міха, звичайно, у своєму стилі. — А щоб не було скучно, візьми із собою нашого гляціолога, — це він Петруню ще часом називає гляціологом. — Посадиш його на весла! — не вгаває шеф, і його широка пика аж розпливається від надміру добрих намірів.

— Та ні, він же з пальцем, які там весла? — буркаю я у відповідь.

— Гггг… ггг… — відповідає Міха.

Він знає ту мою історію із нашим Петрунею–Мамонтом, про ту нашу грандіозну поїздку. Міха тоді позичив нам свого старого човна, ще того дольодовикового, гумового, з яким він ще на качок ходив, пробитого у двох місцях шротинами і залатаного великими зеленими латками.

Я Мамонта на весла посадив, думав, здоров'я не підведе. А він раптово почав гази пускати. Ми тільки випливли, тут, у нас на озерах за Героями Дніпра, коли він раз за разом почав залпами фігачити. Від його газопускань човна аж розвертало. Та й весляр з нього нікудишній, хіба на нервах грати.

«Поки не похмелюсь, — каже, — пердіти не перестану, це у мене вроджене!»

Мені тоді навіть довелося мимоволі поспівчувати бідному російському народові, що терпів цього виродка досі у своїх лавах. Звичайно, я тоді навіть спінінгів не розмотував. А який толк, коли риби й так нема, та ще й Мамонт газами отруює. Як не благав, не допомагало. Тоді нас за вітром як понесло, ледь вигребли, я вже ні тої рибалки не хотів, нічого.

— А ти попробуй! — наче читає мої думки усміхнений колаборант Міха, брехливий цинік, як пишуть про нього українські газети. — Як ти думаєш, шаблезубі щуки–мутанти — це факт чи просто вигадка, гра чиєїсь хворобливої уяви?

— Вигадка, — коротко, наче на ізяславському плацу, відповідаю, хоч пам'ятаю, що у першоквітневому «Голосе Отечества» була статейка на цю тему під псевдонімом «Міхалич».

Але ж я–то знаю, що наш Міха ніякий не цинік, а зашкарубла під життєвими випробуваннями душа його добра і ніжна, та й не такий він уже й брехливий, принаймні щодо мене. І наступного дня зранку він сам нагадав мені про риболовлю, і я мусив турбувати своїх квартирантів, забирати сумку із човном з балкона, і сумку із спінінгами також, ще й розкладний підсак туди ж, у «Хаммері» багажник дозволяє, хоч у старій машині я зазвичай кидав його на заднє сидіння.

Звечора я заскочив у ще із дольодовикових часів знайомий підвальчик «Усе для риболовлі» в околицях Контрактової, аби поповнити набір блешень, силіконів, воблерів і такого іншого. Оскільки збереглася рибальська крамниця, то мала б зберегтися й риба, розсудив я логічно. Але молодий продавець, з виду циган, тоном всезнайки дещо розвіяв мій оптимізм, мовляв, народ в основному валить на південь, на Буг, Дністер або на Дніпро південніше Канева.

— Може, у вас є старі спінінги, багато приходять зі старими, ми беремо в ремонт. Я при вас і відремонтую. Може, треба підклеїти кільця на «телескопі»? — не вгавав юнак.

«Відколи це у київських рибальських крамницях ще й ремонтують спінінги? — запитав я сам себе. — Напевне, теж хапаються за соломинку, аби зберегти клієнта?»

— Під Києвом важко знайти рибу, — наче прочитав він мої думки. — Хіба в озерах, можливо, ще не всю вибили вибухівкою. Дніпром уся риба також пішла на південь, ви ж це знаєте…

Цього якраз я і не знав. І про вибухівку також. Хоч наші газети й писали, що «дорогі гості» найкраще воліють рибалити саме таким способом, але все одно не вірилося, щоб це аж настільки далеко зайшло.

«Що ж, особливості риболовлі у льодовиковий період — знайти озеро, де є риба», — це мені подумалося вже зранку на Об'їзній, коли звертав на Вишгород. Але до Вишгорода я не доїхав, звернув направо, на ледь розмерзлу звивисту і ямисту дорогу. Втім, для нашого старичка — броньованого «Хаммера» — це дрібниці. Я знав, що тепер десь тут неподалік дніпровські розливи утворили озера, які за холодне коротке літо не встигають висихати. Якщо ще десь і залишилася риба, то тільки тут.