Олександр Вільчинський - Льодовик

Мовляв, як справжній патріот давав джосу обом окупантам. А росіяни все одно не могли йому зарахувати більше, ніж своєму Покришкіну, начеб ще тоді давали зрозуміти, що частина збитих Кожедубом — це їхні. Це вже вдруге в околицях Києва ми випадково натрапляємо на музей Кожедуба. Може, це навіть один і той самий музей. Але ми знову не зайшли, бо Міха понад усе квапився постріляти своїх жуків.

У Межигір'ї їх навіть розводять, пробують схрещувати види, щоб вивести ще більш морозостійких! Правда, для чого їм ці морозостійкі потвори, також не зовсім зрозуміло. Хіба лише для полювання, точніше — для відстрілу, бо хіба це назвеш полюванням… Я ставлю машину на горбку, неподалік «зуба мудрості», де за Семижопенків було поле для гольфа, і Міха починає прочісувати найближчий сосняк, де також повно всохлих дубів. Але частіше Міха заздалегідь просто телефонує, і нас зустрічають. Там у Межигір'ї чи в тому, що від нього залишилося, у Міхи завівся приятель — пан Никифор, старий засушений опеньок із виряченими очима, активіст ще дольодовикових екологічних рухів. Пан Никифор і підказує потім нам ті закутки, де жуків може бути найбільше.

— Головне, щоб не вітер, щоб не підвів, — знову повторює Міха, слинить пальця і, затамувавши подих, підносить його догори.

Пан Никифор і собі слинить пальця і також тримає його піднятим.

— Та ніби західний, — першим видихає Міха.

— Та ніби, — невпевнено погоджується старий.

Бо ж і Міха, і я, і старий знаємо, що нічого так раптово не міняється, як вітер, крім північного, звичайно. Північний — це надовго, а от усі інші, включно із західним і навіть північно–західним, дуже непостійні. Але, коли дме північний, ми на полювання не їздимо.

— Генерал давно був? — цікавиться Міха про свого знайомого, не виключено, що такого ж колаборанта.

— Та, може, вже зо два тижні…

— І що, знову з металошукачем? — уточнює Міха.

— Так.

— І що?

— І нічого, — стенає плечима Никифор.

Той генерал, мабуть, із колишніх охоронців Межигір'я, я також про нього чув, належить до тих, кому досі не дає спокою золотий унітаз. Подейкують, його Семижопенки не вивезли, а закопали десь тут.

Та продовження розмови про генерала і золотий унітаз я вже не чую, бо йду відлити. Звичайно, найкраще біля котрогось із гляціалів, а тут, на території Межигір'я, їх не бракує. А потім уже нічого цікавого. Ми їдемо у вказаному паном Никифором напрямку, Міха протирає окуляри й починає стріляти. Мені навіть нецікаво, куди він стріляє. Просто у повітря.

Лише над головою часом чути: «Жу–жу!..» — коли Міха перезаряджає магазин. Інколи ті потвори приземляються нам на капот, іноді падають їхні крильця, потім я їх змітаю, бо зазвичай від Міхових влучань жуків розриває на порох.

Хоча здалеку цих літаючих корогризів можна вважати дикими качками. З п'яти метрів жук має такі ж пропорції, як качка приблизно з п'ятдесяти. Тільки корогризи, Міха ще називає їх «бомбовозами», літають повільніше, хоча й не без піруетів. Міха шмалить по них із помпової рушниці бекасячим шротом, раз чи два і я пробував, прикольно, особливо, коли попадаєш. Був жук і раптом немає, лише порох.

— Ггг…гг…гади! — примовляє при цьому Міха відомим мені ще з ізяславської бригади гарчанням.

Жуки розлітаються в порох, а мій дорогий колаборант нарешті відводить душу. Щоправда, коли раптово зривається вітер, жуки перестають літати, і тоді Міха, трапляється, стріляє по воронах. Міські ворони, як і горобці, завдяки харчовим відходам людей і, звичайно, звалищам, поки що переживають льодовиковий період без помітних втрат. Зазвичай Міха вбиває дві–три ворони й заспокоюється.

Дорогою назад він просить зупинитися біля першого–ліпшого придорожнього кафе, і чим те кафе занюханіше, тим для Міхи більший кайф.

— То що, рубнемо по шашличку із собачатини? — це він щоразу так прикалується.

Він знає, що я не ризикую їсти у цих придорожніх закладах.

— Якщо можна, то мені відбивну із мамонта, у крайньому випадку — котлети із шаблезубого тигра… — я все ж пробую надати трапезі льодовикового колориту.

— Котлети закінчилися, лишилися тільки зуби, — щось таке або у тому дусі кидає Міха, і часом цей діалог може тривати у нас доти, коли вже переступаємо поріг самого закладу, викликаючи усмішки в офіціанток, як правило, дебелих дівчат із ближніх сіл.

Врешті Міха таки отримує свій шашлик із свинини, а для мене все закінчується великою тарілкою овочевого асорті. У цьому сенсі у наших придорожніх кафе із дольодовикового періоду мало що змінилося, вони, як тоді, так і тепер, віддають перевагу великим тарілкам. От тільки овочі тепер або тепличні, або заморські, переважно із Північної Африки. Та ще кава в дефіциті і якщо не із замінників, то дуже дорога, та й робити її як слід вони так і не навчилися.