Олександр Вільчинський - Льодовик

— Ні, ще не подивилися! — тупнула ногою Оленка.

— Ні–ні, це нерозумна ідея, — похитав головою Мустафа. — Я так не можу…

— А я зараз скажу…

— Як хочеш, — стенув плечима Мустафа.

— Коломбо, ми з Мусіком хотіли зачати дитину на Льодовику, — сказала Оленка, не відводячи погляду від розгубленого хлопця.

— Ні–ні, Оленко, — майже благально звернувся до неї хлопець.

— Вочевидь, під час Льодовика кількість божевільних збільшується, — висловив я вголос припущення.

— Коломбо, ти не розумієш!

— Скажи, що ти це тільки–но придумала, і вшиваймося, щось мені тут не подобається. Та й холодно, — сказав я.

— Ой, ви, мужчини, — слабаки! — тупнула ніжкою Оленка, а я начеб знову почув чи то харчання, чи то сопіння, що долітало з вітром.

— Давайте–но у машину, дітвора! Щось мені тут не дуже подобається.

— Ходімо, Оленко, — підтримав мене Мустафа своїм оксамитовим голосом із приємним східним акцентом і знову майже благально.

Поки ми сідали у «Хаммер», вітер жбурнув на лобове скло віхоть старого перепрілого сіна, що тхнуло мишами. Це я відчув, коли відкидав його. І звідки воно тут взялося?..

— Оце і є ваш Льодовик! — здавалося, розчаруванню Оленки не було меж.

«У дівчини точно проблеми з гальмами, джмелі в голові, ще й які!» — оперував я дольодовиковими порівняннями. Ірі не позаздриш із нею, це вже точно, думав я.

Кордон проскочили, навіть якось не одразу й помітивши, лише Мустафа звернув увагу на стовпчик із облущеною синьо–жовтою фарбою, що, вочевидь, символізував закінчення «нейтральної смуги», якщо така тут іще була. І лише десь аж за півгодини їзди нам трапилася перша людина. Це був непоказний чоловічок на узбіччі у напіввійськовій куртці із дробовиком через плече біля якогось дивного транспортного засобу, що більше нагадував комбайн, може, навіть і бурякозбиральний.

За комбайном стояла не менш дивна повозка, щось на кшталт цинкових ночов на велосипедних шинах. У бричку були запряжені два дуже худих коротконогих північних олені, що час від часу нагинали до землі рогаті голови й кумедно ворушили своїми пухкими оленячими варґами. Мабуть, шукали траву або улюблений лишайник ягель, але під ногами не було ні трави, ні лишайника.

Ми зупинилися. Чоловік виглядав наляканим.

— Це вже Україна? — запитав я через опущену шибу.

— Україна, — відповів він. — А ви що — туристи? — Переляк у його очах раптово змінила радість.

Я навіть не вважав за потрібне відповідати.

— А де прикордонники? — поставив я йому ще одне питання.

— А що, не бачите? Вже давно нема, та й від кого там охороняти?.. — Те, як він ретельно добирав слова, видавало у ньому колишнього російськомовного. — Вирішили не ризикувати людьми. Останнього прикордонника ще минулої весни схавали пушистики… — На останньому слові він оглянувся, і від радості на його обличчі не залишилося й сліду.

— Як схавали? — здивувалася Оленка.

— Живцем, звичайно, — сказав він майже із садистським задоволенням, заглядаючи через моє плече у машину.

— Диви, а у новинах про це нічого не було! — щиро здивувався я.

Так із тією фразою ми й поїхали, не з'ясувавши, що робив той чоловічок біля того комбайна зі своїм дробовиком та оленями. Ми ще деякий час це обговорювали і навіть посперечалися. Та щоб з Оленкою та не посперечатися! Вона чомусь вирішила, що цей нещасний з оленями людоїд. Звичайно, ми говорили і про Льодовик, і про Пуху–пуху.

Мустафа навіть пробував наслідувати те дивне харчання, яке долітало з вітром на тій дорозі біля велетенського гляціала. У нього це непогано виходило, як і каркання ворона, а також завивання вовка. Це веселило Оленку і лякало водночас.

— А те сіно, що на нас звідкись упало, — це було що, Коломбо? — запитала вона.

— Щоб ти знала, це він виліз із кубла…

— Хто виліз із кубла? — запитала вона і в цей момент знову нагадала мені маленьку дівчинку, якою я її пам'ятав.

— Пуху–пуху, хто ж іще, пушистики! — повторив я вслід за цим чоловіком з оленями.

Назад дорогу проминули набагато швидше. За дня можна було розвивати більшу швидкість та ще й оглядати околиці. Час від часу вздовж дороги нам траплялися ще олені, а також вітряки, теплиці і сови на теплицях. А ще — гофровані паркани поряд із населеними пунктами. Де–не–де у парканах були просвіти, і ми бачили ряди дерев'яних фінських будиночків із московітськими «триколорами» та супутниковими антенами на дахах. Ближче до Прилук авто на шосе ставало більше, оленів уздовж дороги менше, аж поки вони зовсім не зникли, зате теплиці йшли майже суцільною стіною.