Олександр Вільчинський - Льодовик

— Через Терни до зірок! — сказав сам до себе, слідкуючи за супутниковим навігатором і пам'ятаючи ту дорогу, якою колись ми їздили з Міхою і я так само казав про ці Терни.

Час від часу на зв'язок виходила Ірина, запитувала, де ми вже, й цікавилася, як там діти? Коли черговий раз у навушнику почувся її голос, «Шоколад» уже змінили зовсім доісторичні «Бітли».

— Та спи вже, все о'кей! Знаєш, добре, що ми поїхали. Коли буде іще така нагода?..

— Як вони там?

— Сплять. Усе добре…

— А що там у тебе? Чую єлло соф марін?.. Ти не міняєшся…

— Та куди вже мені?

— Добре, що ти є, Коломбо! Добре, що діти з тобою, сподіваюся, завтра ти їх посадиш на Одесу. Вибач за мороку, звичайно…

— Та що вже там.

— Ти не гніваєшся?

— Та ні, ну що ти!

— Я не хочу, щоб Міха до певного часу бачив Мустафу, розумієш. Це буде для нього шоком…

— А ти думаєш, це у неї ще минеться? — запитав, звичайно, як із кілочка.

Іра не відповіла.

— Дивися краще на дорогу, Миколо, — сказала вона згодом.

Напевне, все ж не треба було так уже лізти не в свої справи, картав я себе від Недригайлова майже до самого кордону. Але ж коли б ми ще ось так поговорили? Таки добре, що діти вирвали мене із Києва, нехай навіть у такий спосіб.

За Білопіллям почало світати. Прокинулася спершу Оленка, а потім і Мустафа. Ми якраз проїздили мостом через якусь річку, і вона попросила зупинити. Вони з Мустафою сходили до річки, я також вийшов. Місцевість ставала все пустельнішою, жодного деревця, то тут, то там гляціали, у кількох місцях вони виростали одразу посеред дороги, і ми тряслися об'їздом. Правда, через густий холодний туман, що накривав усе навколо, важко було щось розгледіти далі ніж за сто метрів. Ні машин, ні людей, ні теплиць, ні вітряків. Лише придорожні знаки з назвами населених пунктів…

— Нам ще далеко? — поцікавилася Оленка, коли вони вийшли з Мустафою з туману, звідкись з–під мосту.

— Уже ні, — відповів я.

Сохани, Голишівське… Я й не зчувся, як перетнули кордон. Жодного прикордонника ми так і не зустріли. Ні нашого, ні московітського. А коли приїздили з Міхою, то вони ще були. Правда, дорога стала гіршою…

— Дураки і дороги — це не тільки наша біда, — нагадав я щось із давнього фольклору, але Оленка не зрозуміла мене, а Мустафа — тим більше.

Пос. Теткино, Коровяковка, Карыж… — лише з російських назв на вказівниках можна було здогадатися, що ми на чужій території. Вже зовсім розвиднілося. Деінде біля шосе траплялися якісь розвалюхи без ознак життя і якась моторошна порожнеча довкруж, суворий одноманітний арктичний ландшафт.

— Дивіться, зараз почнеться, — сказав я.

Але виявилося, що до того мого «почнеться» було ще їхати і їхати, кілометрів із п'ятнадцять, якщо не більше, аж поки дорогу нам перегородив велетенський, як десятиповерховий будинок, гляціал. Він виріс тут уже після нашого з Міхою приїзду.

— От де для Петруні була б робота! — мимохіть вирвалося у мене.

— Яка робота? — запитала Оленка.

— Все, далі дороги нема, — сказав я замість відповіді.

— Нічого собі! Ого! — Оленка нахилилася мені до плеча. — А де ж Льодовик?..

— Ну, а це що? — кивнув я на гляціала.

— Та ні, це ж якась брила.

— Виходь, — сказав я і сам виліз із «Хаммера».

Відчувши під підошвами хрусткий наст, я побачив, як Оленка також вискочила з машини і, слизькаючись, відійшла метрів двадцять, Мустафа слідом.

— А ми вже ходимо по ньому, зрозуміла? — кинув я їй навздогін.

Поки я обходив довкруж льодяної брили, Мустафа з Оленкою зникли в тумані. Пахло морозяною сирістю і ще чимось, з кислуватим присмаком, одразу і не розбереш. Цей запах швидше нагадував запах собачого лайна. Обійшовши гляціал, я й справді ледь не вступив у велику купу чогось схожого на собаче лайно, що трохи розмерзлося. Оддалік валялися якісь начеб костурі, але, підійшовши ближче, я роздивився кістки. Одна кістка була із копитом, начеб конячим.

Стало зовсім незатишно, піднявся вітерець, і туман поволі розвіювався, але, окрім гляціала, шматка промерзлої дороги й вкритої кригою рівнини, нічого не було видно.

— Гей, ви де? — гукнув я в туман.

Але відповіді довелося чекати кілька хвилин.

— Ми тут, не хвилюйся! — З туману прибігла Оленка, червонощока, захекана. — Я думала тут буде щось схоже на айсберг, а це просто вкрите кригою поле.

— А ось і айсберг, — показав рукою на гляціала Мустафа.

Цієї миті до моїх вух долинуло начеб якесь харчання, може, просто вітер.

— Ну все, подивилися…