Олександр Вільчинський - Льодовик

— То що, поїхали? — перепитав я, коли уже рушили.

— Поїхали! — скомандувала Оленка. — Старт від пам'ятника засновникам Києва. Вперед — у Народницький парк!

«У неї все–таки більше від Міхи, у неї все від нього — і ніс, і очі, і манера командувати», — міркую я, вирулюючи між автобусів та таксі вліво до Деміївського мосту.

— Ми що, додому навіть не заїдемо?.. — все ж цікавлюся в Оленки.

— Після змагань, звичайно, — відповідає вона.

Вона сидить поруч зі мною, оглядається і кидає на Мустафу, як мені здалося, благальний погляд.

— Розкажи мені хоч, що це має бути? — нарешті запитую я в Оленки, але цієї миті у «пипці» слухавки, яку вона вклала мені у праве вухо, така сама є у неї і в Мустафи, чую голос Іри:

— Всім привіт! Ну що, вже стартували?

— Так, мамо! — відповіла Оленка.

— Привіт, Коломбо! Дивись на дорогу!.. — засміялася у слухавку Іра. — Як життя молоде? Як там на Гляціалі?.. — продовжила вона.

— Чи є життя на Гляціалі? — намагаюся і собі бути дотепним. А між тим питаю: — І довго ми будемо кататися?

— Я забула попередити, що, може, і до ранку.

— Як до ранку? А я ж Міхові нічого не сказав…

— Я йому сама скажу, не хвилюйся. Думаю, ця гра тобі сподобається… Просто виконуєш завдання, які будуть приходити на електронку, на Оленчин «айпод» і на мій. Я вам зможу також підказувати. Оленко, ти готова?

— Ну, я не знаю, годилося б довести до відома Міхи, — намагаються заперечити я, хоча мені дедалі важче встояти перед магією Іриного голосу.

— Зачекай, Миколо, це ж не так просто, як ти думаєш. Вам треба буде у всіх місцях, куди вас пошлють, шукати код. Дві літери і чотири цифри, літери скрізь однакові, вам скажуть які, а от цифри різні… А наприкінці — приз!

— Дуже великий приз? — перепитав я, бо Оленка із хлопцем шушукалися над «айподом».

— Так, дуже великий… А від мене особисто — поцілунок, повітряний, пліз…

— І все? — Здається, я вже трохи переходив межу, тим більше наші переговори слухали діти, і тому прикусив язика.

Невдовзі ми під'їхали до Народницького парку.

— А Мустафа українську вже добре вивчив? — ще встиг я запитати у них обох.

— Так, я все розумію, — приємним тихим голосом із м'яким східним акцентом відповів Мустафа, і в мене, можливо, вперше, закралася грішна думка, що такій малій задрізці, як Оленка, ще й пощастило відхопити такого красеня, байдуже, що бусурман.

Біля пам'ятника засновникам Києва нас і справді чекало журі та ще зо три десятка команд, якими була заповнена вся зона паркування. Через кілька машин від «Хаммера» втиснулася і старенька, ще дольодовикова «Славута», в якій були знайомі мені юні месники із «Молодої сили». Той самий малий із палаючими очима, а з ним іще товстун і дівка у шкірянці із сотнею заклепок, такі ще до Льодовика носили «металісти». Вони, мабуть, були здивовані не менше, ніж я. Але коли ми, як і всі, вишикувалися поряд із «Хаммером» і вони побачили Оленку й чорнявого Мустафу, то дещо заспокоїлися.

Було видно, що багато команд мають сімейні екіпажі: батько, мама і син, наприклад, а чи двоє дітей, але були й старі, і без дітей. Хоча більшість все–таки молодь… Огрядна тітонька із пластиковим бейджиком на шиї — «Голова журі пані Тетяна Малашенко» — повідомила, що от ми, мовляв, дочекалися можливості і на зло всім морозам і кригам починаємо київський «Квест». Ще попросила не порушувати правил, головне з яких: бути терпеливим, толерантним і не чинити перешкод іншим. А ще вона сказала, що переможця чекає премія у десять тисяч гривень і, незалежно від того, хто переможе, для всіх, хто дійде до фінішу, у «Пузатій хаті» на Контрактовій — святковий фуршет.

— А хто не дійде, то що? Ми ще й внески заплатили! Я бачила: не всі платили! — несподівано писклявим голоском озвалася від нашої машини Оленка.

Упало в око, що у цей момент юні месники із «Молодої сили» переглянулися й запосміхалися.

— Дівонько, вам варто лише туди доїхати, а в «Пузатій хаті» вас зустрінуть, — дещо отетеріло відповіла голова журі.

— Оленко, зупинися! Воно тобі зараз треба? — почувся у навушнику суворий голос Іри.

— Мам, а чого вона?.. — кинула Оленка голосом ображеної дитини.

— А чого ти?

— Не хвилюйся, я знаю, де та «Пузата хата», — якось і я пробую вгамувати малу.

— Коломбо, не в тому річ! Вони нас що, за лохів мають?..

— У вас в Одесі всі такі гарячі?

— Не забувай, що я народилася у Києві…

— Але ж коли то було, ще до Льодовика? Це не рахується, — намагаюся я і далі бути дотепним, хоч це мені і вартує певних зусиль.