Олександр Вільчинський - Льодовик

— Звичка, — чесно відповів я. — У миротворцях, щоб ти знала, нам їх навіть видавали безкоштовно.

— Не знаю, які тут до тебе жінки ще ходять, але я чиста…

Під вазонами, прив'язаний до батареї, завовтузився Оскар.

— Ну, Коломбо… — Вона присіла біля мене навпочіпки, поклала голову мені на коліно, а тоді різко підвелася. — Хочу морозива.

— Вже?

— Так, уже.

— Вибач, але… Може, не варто.

— Ти ж знаєш, як я його люблю, — не дала мені закінчити Лідка, і я зрозумів, що сьогодні мені морозива не уникнути.

А далі все як завжди. Чому б і ні? Може, це остання нагода відчути морозиво на яйках?.. Можливо, вона тепер уже більше і не прийде. Все одно народжувати у її роки — це вже ризик. Категоричні думки напередодні близькості завжди шкодять. Але я про це щоразу забуваю. І цього разу Лідці довелося пововтузитися біля мене ще довше, ніж звичайно. До морозива навіть не дійшло.

— У мене там ще є трохи ямайського рому, хочеш? — запропонував я їй після всього.

— А холодного супчику у тебе часом нема, того, що з холодильника? — бо про мою дурну звичку похлебтати перед сном супчику Лідка також знала.

— Супчику, звичайно… Хочеш, я підігрію. Перед вживанням я його таки трохи грію, — відповів я їй. — І Оскару капни, чи йому не можна?

— Йому не можна.

— Та капни, не жалій.

— Жартуєш? І взагалі, він на дієті…

— Він у тебе пречудовий. Щоб він здох!

— І що він тобі зробив поганого? Він просто розумник… А ти злюка. Чого ти такий злий, скажи?

— Я не злий, а жахливо ревнивий. — Ця моя недолуга спроба жарту викликала у Ліди просто вибух веселощів.

І близько ж я її допустив, подумав я ще того ранку. Шкода буде ось так через дурницю втрачати, нехай навіть і завагітніє від когось іншого. Якщо це навіть у неї вийде.

Звечора я заснув ще до футболу, а потім прокинувся і довго дивився футболи. Матчі йшли одразу по трьох каналах, прем'єр–ліга і місцеві. Клацав пультом то на один, то на інший. Довго не міг заснути. Хоча врешті–решт результату так і не дочекався, заснув, наші вигравали… Правда, ще встиг почути, коли коментатор порадів, що збірна Московії продула Польщі на відбіркових чемпіонату Європи. Бо, попри довбаний Льодовик, ніхто чемпіонату не відміняв. А у тих країнах, які ближче до крижаної пустелі, на головних стадіонах просто добудували розсувні дахи. Тепер у наших широтах уже ніхто й не уявляє стадіонів без розсувних дахів, ну і з підігрівом, звичайно.

Коли після всіх угод уже при їхній демократії, уже при нашій демократії через кордон накотилося «дорогих гостей» — кліматичних біженців, або «снігових людей», як ще дехто їх називає, хоч це й не до сміху, то зі стадіонами також була проблема. З усім була проблема, але зі стадіонами чомусь найбільша, бо ж хліба й видовищ…

Але згодом і московітам дозволили набудувати у своїх гофрованих зонах за рештки золотовалютного резерву стадіонів, таких же, як і в нас, із розсувними дахами і з підігрівом.

Усі народи, окрім хліба, потребують видовищ, і наші «дорогі гості» не виняток. Може, вони навіть більше від інших, після всього того, що їм довелося і з тим Льодовиком, і з тими своїми кремлівськими ідіотами пережити. А наші тоді все тверезо розсудили, мовляв, нехай через двадцять років або через двісті, але колись вони таки заберуться у свою дрімучу Мєщору, а стадіони ж залишаться!

Хоча через двісті років, хто вже це побачить? Та й на фіга аж стільки тих стадіонів!

— Ти пам'ятаєш, Коломбо, — якось почав біля Гляціала Петруня, — як за Єльцина росіяни виходили із Східної Європи? Що вони там лишили?.. Що не могли забрати, все понищили! Так вони і стадіони лишать! То вже така натура. — Останню фразу особливо зворушливо було чути саме від Петруні.

— Та на хрін нам їхні стадіони, нехай вшиваються разом із тими стадіонами. Нехай їх на верблюдах перевозять, нам то що!.. — заводжуся, сам не знаю від чого.

— Ну, ти, Коломбо, даєш! Де ж вони стільки верблюдів наберуть?

— А мене що гребе? Нехай за нафту поміняють…

— За нафту? Смішний, та тої нафти у них самих уже як кіт наплакав! — не вгаває Мамонт.

— Нічого, на верблюдів ще вистачить, — відповідаю я йому.

Це була одна з тих безглуздих суперечок ні про що, які можуть тривати біля Гляціала, без початку й кінця.

Просто Петруня не любить футболу. Нещасна людина, стільки задоволення у житті проходить повз! Але коли забагато футболу — також погано. Зранку гуде в голові і доводиться пити каву, а я кави не люблю, особливо зранку. Але того ранку все було інакше. Правда, спочатку мені приснився Оскар. Точніше — ніби він пропав і я довго шукав його.