Олександр Вільчинський - Льодовик

Лідки не було, здається, вона сказала, що ненадовго вийде, можливо, навіть у сусідню кімнату. «Ти мусиш його знайти, бо без нього я більше не знайду до тебе дороги»… — вона так і сказала, і це мене вразило найбільше. Вона сказала: «Насправді, я без нього сліпа…». Втім, може, вона нікуди й не виходила, а просто мені так захотілося, щоб вона ненадовго вийшла, а потім вернулась. Але вона не верталась, пам'ятаю, я виглянув у вікно і побачив дві дірки у небі, два блакитні просвіти, а Оскара ніде не було. Здається, я його так і не знайшов. Це був важкий сон…

А потім я раптом почув шум дощу і подумав, що це вже другий сон і що Оскар насправді нікуди не пропадав. Усе було наче уві сні, і цей шум дощу також, а коли розплющав очі, то й справді побачив, як зі стріхи капає! Людині льодовикового періоду почути за вікном шум дощу — хіба може бути щось приємніше для вух? Усе, кінець сплячці! Цей льодовик — це була просто суцільна сплячка, але тепер баста! Дощ за вікном народив у моїй душі бурю емоцій.

Я навіть не одразу почув цвірчання домашнього телефону. Це була Іра. Вона попросила мене зустріти із вечірнього «люксу» Оленку з її другом. Раніше з проханням зустріти вона рідко телефонувала мені напряму, частіше про це просив мене Міха. Але мені приємно було чути дощ за вікном і її голос у слухавці одночасно. Так багато приємностей воднораз — нечувана розкіш для старого циніка.

— Добре, без проблем, — відповів я їй.

— Але для Міхи нехай це поки що буде таємницею.

— Ну, я не знаю… Ну, добре, — пообіцяв я.

— Оленка буде не сама, а з другом, — додала Іра, коли я вже думав, що кінець розмови.

— Ти вже це казала…

— Справді?

— Все–таки, а чому така таємничість?

— Та так, нічого особливого, просто… До речі, там і для тебе буде робота. Я думаю, ти погодишся.

— Ну добре, я погодився. А це що, якась змова?

— Ну, майже. Не випитуй, Коломбо, Оленка тобі все розповість… Ти щось чув про таку гру — «Квест» називається?

— Та так, у загальних рисах. — Я й справді щось чув, але вже надто у загальних, принаймні слово точно десь чув.

— Оленка тобі все розкаже, то, будь ласка, поїздь трохи з ними. Я також буду на зв'язку, з Одеси… А для Міхи нехай це поки що залишиться таємницею. Ну все, бувай! До зв'язку!..

Якщо прагнуть таємниці, могли б прилетіти літаком у Жуляни і взяти таксі, подумав я мимохіть, але одразу ж і відкинув цю думку. Начеб це не приємність для мене зустрічати Оленку, так само як й Іру. Про те, чому не літаком, я вже якось запитував у неї, і вона відповіла мені, що просто боїться літати. Оленці вже, мабуть, дев'ятнадцять, а може, й усі двадцять, хоч я пам'ятав її ще у памперсах. Вона вже на якомусь там курсі, здається, закінчує другий Одеського медіну, і хоча іноді й називає мене дядьком Миколою, та все ж частіше так, як і її мама, — Коломбо.

Наскільки я розумію, у малої проблеми з гальмами. Тобто вона взагалі без гальм. Навіть не знаю, чому мене це так сердить. Може, ота її зверхність до всіх і вся? Міха якось напідпитку скаржився, що мала з ним уже два місяці не розмовляє, хоч він що два тижні поповнює її картку на «штуку» баксів, а вона профутькує їх з якимись турками. Він їй лише про це сказав, то вона тепер його ігнорує.

— А ти припини картку поповнювати, одразу й заговорить, — підказав я, хоча й розумів, що поради давати всі ми мудрі.

— Добре, я подумаю, — пообіцяв Міха.

Хлопець, який вийшов із автобуса вслід за Оленкою і якого вона представила як Мустафу, мені спершу не дуже сподобався. Він видався просто красунчиком, а красунчиків я ще з армії терпіти не можу. Кожен із них рано чи пізно виявляється самозакоханим чмом, що заслуговує того, аби його красуняче рило запхати в унітаз і спустити воду. З одним із них я так і вчинив, але вже після армії, тут, на Липках.

Долоня цього Мустафи на дотик, коли він потис мені руку, виявилася м'якою, майже жіночою.

— Оце і є наша команда! — радісно сказала Оленка. — Коломбо, ми тебе вже зареєстрували нашим водієм, тобі і придумувати нічого не треба, так і будеш «Коломбо», Мустафа буде «Мустафою», а я — «Супер М»! — Радості у голосі Оленки ставало все більше, хоч я і не міг зрозуміти чому, я взагалі ще нічого не міг зрозуміти.

І коли після того, як Мустафа переніс із автобуса у наш багажник валізу, цього разу таки він, і Оленка сказала: «Поїхали!», — я, швидше за інерцією, слухняно сів за кермо, хоч і не знав, ні куди ми їдемо, ні що далі. У неї на коліні з'явився семидюймовий «айпод» останньої моделі, мабуть, її персональний, і вона зосереджено водила пальчиком по екрану.