Олександр Вільчинський - Льодовик

Дівчина вертається і тягне його за лікоть також до метро, але все, на що вона спромоглася, це відтягнути його кроків на три, не більше. Він вириває лікоть, щось їй каже і залишається на місці. Наші погляди більше не зустрічаються, він просто різко стає до мене боком, начеб не помічає, хоч боковим зором, я це бачу, не випускає мене з виду. Я вже наблизився достатньо, щоб навіть чути його схвильоване дихання… Дівчина тим часом повертається до товстуна, що вже однією ногою на сходинці підземного переходу.

— Ну що, друже? — Я вирішую, що вже достатньо наблизився, аби почати діалог. — Що ти тут знову забув?..

Він руки тримає у кишенях, і цю обставину я враховую. А ще я враховую поліцейських, які, хоч і віддалилися вгору по вулиці, але ще не достатньо, аби не звернути увагу, якщо я раптом дам цьому героєві по кумполу. Доводиться стримуватися.

— Ну що?.. — повторюю майже ніжно. — Ті самі гості в ту саму хату, знову зустрілися…

— Я з вами не зустрічаюся, — нарешті хлопчина вшановує мене реплікою і спопеляючим поглядом, але не відступає.

Тепер я вже за крок від нього, і він уже нікуди не дінеться.

— Маркушевський, — звертаюся я до нього. — Микола… До речі, я також Микола, і ми, виходить, тезки… А чого на «Квесті» так скоро зійшов, Миколо? — намагаюся налагодити діалог.

Моє запитання, видно, застає його зненацька. Він ушановує мене ще одним поглядом, хапає ротом повітря, але слів я так і не чую.

— Студент хімічного факультету університету імені Шевченка, — продовжив я доброзичливим, хоч і не без іронії тоном. — Живеш із мамою на Великій Васильківській, сорок один, вхід із двору. О, всього кілька кварталів звідси, центровий хлопчина… А от тато вас покинув, коли ти був ще маленький. Ще маєш молодшу сестру, у восьмому класі. Думаєш, ти один мудрий?

Хлопець усе ще мовчав, але коли я спробував узяти його двома пальцями за рукав куртки, він висмикнувся. Ті двоє, його соратник і дівчина, так і стояли на вході у метро, а поліцейські вже віддалилися і майже розчинилися серед пішоходів.

— До речі, цілком доступна інформація, треба просто читати «Голос Отечества»… Там і про твоїх друзів, можу продовжити.

— Я такого гівна не читаю! — сказав він, смакуючи кожне слово, і я знову почув його схвильоване дихання.

Чомусь цієї миті уявилася його мама, старша лаборантка інституту. Чомусь уявляв її підтоптаною шкапою, хоч ми могли бути ровесниками, а якби у мене був син, то цей тонкошиїй Микола цілком міг ходити з ним в один клас…

— Ну, не читаєш, то й не читай. Ми зрештою живемо у вільній країні, і кожен може вибирати, що йому читати або не читати. Але ти мені так і не відповів, чого тут стовбичиш?..

— Хочу і стою, — це вже схоже на ігнор.

Проте я вже поряд, і тепер це вже непосильне для нього завдання — ігнорувати мої запитання.

— Ну? — знову беру його за рукав.

— Я у своїй країні, на своїй землі, можу стояти, де хочу, — кидає він скоромовкою і відступає на крок.

— Сміливий ти, хоч і хімік. — Я все–таки взяв його за лікоть, і в цей момент збоку ми могли нагадувати навіть батька із сином, а чи дядечка із дорослим племінником, які неквапливо бесідують. — Слухай, ми ж обоє українці. Може, якось по–доброму… — пропоную я йому майже ніжно, наскільки вмію.

— Ви не українець, коли служите нашим ворогам, — кидає він мені, стиснувши кулаки.

Я знову відчуваю його схвильоване, із запахом «Снікерса» дихання у себе на підборідді.

— Яким ворогам? Кому я служу? Що ти, Миколо! — Я навіть сам дивуюся своєму раптовому багатослів'ю.

Хлопець почувається переможцем. Я це бачу.

— Якби не такі… не були колаборанти–зрадники… через таких… них… усі наші біди!

Погляд його очей, я б сказав, урочистий, як від відчуття виконаного обов'язку, коли гадині нарешті кажеш, що вона гадина. Він, мабуть, у цю мить пишається собою, і я ним також пишаюся і водночас стримую себе, аби бува не дати йому потиличника. Але момент неквапливої бесіди минає, коли хлопець знову пробує вирватися. На якусь мить йому навіть це вдалося. Він просто не залишає мені вибору, і у мене нема іншої можливості продовжити нашу бесіду, ніж вхопити його за комір.

— Стій!

— Пусти, горило!

— Як ти сказав? — Від несподіванки я навіть дещо послабив хватку, принаймні від нього я «горили» не чекав.

Вільною лівою я заломив йому за спину руку, але на нас уже почали звертати увагу, і мій початковий план — заштовхати дристуна у машину й надавати по печінках — довелося відкласти.