Олександр Вільчинський - Льодовик

— Ну добре, а тепер Льодовик — це що, просто випадковість? — ще продовжував буркати Петруня, простуючи стежкою між сосен, а я за ним мовчки.

Що ж, мабуть, завтра або післязавтра почнемо із цього ж місця. Тоді я ще не знав, що завтра, а тим більше післязавтра мені вже буде не до розмов із Петрунею. А тоді я згадав ще один пункт із тих правил, а саме: «Щодня випивати 4 – 5 склянок чистої води». Просто дуже хотілося пити.

Через ці «правила», позичені, мабуть, із якогось шкільного щоденника, спершу я, а потім усі інші й почали називати Петруню Мамонтом. Зовнішня схожість — це вже другорядне.

Ці правила, мабуть, варті того, аби їх процитувати повністю.

Правила здорового мамонта:

1. Просинатися щоранку о 7.00 або раніше.

2. Вимикати комп'ютер о 22.00, лягати о 23.00.

3. Щодня випивати 4–5 склянок чистої води.

4. Не забувати вчасно чистити зуби!

5. Не проводити за телевізором (комп'ютером) більше двох годин без перерви; за день не більше 6 годин.

6. Перемежовувати роботу куховарством, гулянням і спортом.

7. Щодня робити зарядку і вправи для спини.

8. Гуляти не менше години в день, півтори — у вихідні.

9. У день з'їдати 2 – 3 порції фруктів і овочів.

10. Післяобіднє неспання.

11. Не пити кави після 6–ї вечора.

12. Пам'ятати, що мамонти все одно прорвуться, що кожне випробування для чогось потрібне.

13. Щонайменше раз на тиждень виходити у світ.

14. Не бути надто вимогливим до себе і до світу.

15. Вести щоденник хороших подій.

16. Вірити в себе.

17. Думати про інших людей, але пробачати собі помилки.

У 10–му пункті «неспання» виправлено на «несрання», у 11–му до цифри «6» хтось дописав синьою пастою одиничку — вийшло «16». Останні два пункти дописані від руки розмашистими округлими каракулями Мамонтового почерку, до того ж 17–й — так і залишався для мене загадковим. Я і Петруню запитував, що він мав на увазі, коли писав оте: думати про інших, але прощати собі? Але він нічого толком не сказав, мовляв, то не для середніх умів… А може, коли переписував, то просто пропустив слово чи два? Видно, списав десь бездумно, а тепер мені головоломка.

Коли Міха сидів у театрі, я чекав його у машині перед входом, хоч там паркування дозволене лише для службового транспорту. Але я дуже–то й не світився, бо від'їздив на Прорізну, зазирнув у «Кофі–хауз», а тоді по колу через Володимирську знову підкотив до виходу. Міха був з Валюшею, де ж вони його без неї відпустять? А ще із тією лярвою Ганькою, його новою масажисткою. Звичайно, Валюшу вони швидко сплавлять, якось та переживе, така у неї служба. А у мене служба їх возити, та ще й за входом наглядати.

До закінчення вистави залишалося хвилин із п'ятнадцять, і я вирішив розім'яти ноги. Міха міг і не залишатися на фуршет, але Ганька його точно туди потягне, лишень пожива пліткарям. Він для прикриття неодмінно попросить залишитися ще й Валюшу, хоча все одно більше як на сорок хвилин навряд чи там затримається. Правда, ще залежить, коли почнуть, скажуть перший тост і тому подібне. У будь–якому випадку повинен бути біля входу вже після закінчення вистави, а там Міха або Валюша зателефонують і зорієнтують чи вже виходять, а чи мені й далі розминати ноги або сісти у «Хаммер» і послухати диск, якраз із цього місця:

Я жіво дай за нама бріше трабове…

У мене завжди з цього починається, хоча більше трьох разів поспіль не варто.

Коли на сходах театру я раптом побачив знайомі силуети, у моїй голові промайнуло: «І знову вони, чого їм тут треба? Це не може бути випадковість…» Їх було троє, та сама команда, що й на «Квесті»: той хлопець, мій тезка, судячи з усього, їхній лідер, а ще товстун і дівка у шкірянці із сотнею заклепок. Тепер я міг краще її роздивитися: маленька, худенька, ще зовсім дитя.

Та цього разу вони побачили мене раніше, ніж я підійшов. Один нуль на їхню користь, а мені ще один урок, аби не розслаблявся. Схопити за шкірку їх тут буде важко, і вони це знають і наче хизуються переді мною. Повз нас ходять якісь люди, вище, перед входом у метро, поліцейський наряд. Але ж не на того натрапили. Я прямую до них, однак зупиняюся кроків за десять, щоб не налякати. Не хочеться привернути нічиєї уваги. Я просто зупиняюсь і киваю пальцем, підкликаю їх до себе. Усіх трьох чи когось одного — не має значення.

Спочатку вони вдають, що не помічають. Мабуть, для них зараз це найкращий вихід. Але я наближаюся. Повільно наближаюсь і продовжую манити їх до себе пальчиком, начеб усіх разом і кожного зокрема. Першим не витримує товстун, зблизька він виглядає навіть товстішим, ніж я думав. Потім дівчина. Вони з товстуном повільно задкують у напрямку до метро, настільки ж повільно, наскільки я наближаюсь. Але мій старий знайомий не рухається з місця, наші погляди зустрічаються.