Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

І воно, Око, хоч яке було втомлене від пристрастей, глупоти й мізерності людської, цього разу не заплющилося.

Та маруха, яка проробила над головою Пшона загадкове дійство, після якого все волосся з тієї голови капітально позлазило, далеко у світ не відійшла. Вона вибралася від Пшонової хати нагору, було то весною, отож на крутій стежці трохи й поковзалася, бо стежка покрилася багнючкою, перейшла пішохідного моста над Тетеревом, саме того, на котрому було оголошення, щоб не тільки не їздили, а й не ходили, бо міст аварійний, але ніхто із жителів Броварів на те не зважав і ще нікого, як звіщав Пшоно, чорт не вхватив. Отож не вхватив і маруху, звалася вона Маруська, отже, слово «маруха» щодо неї можна писати і з великої літери — отакі були початки її дамського танцю, тобто затанцювався він від кавалера, але без здобуття нового, отже, без кавалера, а що будь-який танець без кавалера, як то кажуть, котові (варіант: собаці) під хвіст, то й скерувала свої стопи в гумових ботиках у бік околиці, де жили Єва, Адама і чимало інших подібних і неподібних до них істот. Зрештою, можна було вважати оте ковзання розгрузлою стежкою, а потім хід через міст, а потім через моста, по якому заборонено переходити, і за танець із кавалером, бо він насправді, коли подумати, був, але на чотирьох і з хвостом, тобто Маруська крім потертої і не без дірок, колись сіро-чорної, а тепер цілком сірої, сумки із сякими-такими лахами (верхня одежа була на ній), мала ще у власності пса якоїсь особливої породи, бо подобав не так на собаку, як на козу, але без рогів та копит; роги, може, у шерстині десь і були, а от копит не було напевне і це кожен міг укмітити. І той пес-коза, коли Маруська дерлася слизькою стежкою, майже торкаючись руками землі, тицяв їй козячою мордою під зад, ніби підштовхував господиню чи виявляв якісь інші, менш пристойні, зацікавлення, тож маруха на нього гостро накричала, адже була збуджена від баталійного запалу із Пшоном і не до жартів їй було із цим капосником, тим більше, що в голові в неї перекидалися, як кубики, думки: куди б це їй податися, адже покинула Пшона несподівано в стані афекту і нового місця для прожиття не підшукала. Отож ішла через моста й метала позирки на хати околиці, і коли погляд її падав на якесь обійстя та хату, то та ніби просвічувалася, тобто стіни ставали прозорі, відтак, хоч і далеко звідсіля було, виразно бачила, як там сновигають, сидять, лежать чи стоять якісь чорні стовпці — пожильці отих хат, але ніхто з них Маруську не зацікавив, бо в партнери до щойно розпочатого танцю не годився. І її аж відчай узяв од цього марного просвічування, а коли брав її відчай, то це миттю позначалося на нервовій системі її пса, котрий звався трохи незвичайно — Лоботряс чи (у ніжнішій формі) Лоботрясик, тож пес починав скавуліти або й погавкувати.

— Не мішай мені думать! — верескнула Маруська. — Не бачиш, що я зайнята!

Пес гавкнув із розумінням, хоч йому більше личило б мекати, аніж гавкати, але тихенько повискувати не перестав. Тоді маруха зупинилася, в обличчя дув прохолодний вітер, і міст од того вітру хилявся туди й сюди, наче живий, а ще той вітер остуджував її, адже й досі перебувала у стані афекту чи баталійного запалу; холодно примружила очі й іще раз пильно озирнула околицю.

І тут тілом її пройшов дрож, жінка стрепенулася й завмерла. Пес миттю перестав скавуліти, спинився біля господині, й собі пильно задивившись на околицю, і дивилися вони в одне місце, де згрудились у купу кілька хат, а в тих хатах битком понапихано ворухких, як черв’яки, істот: жінки, чоловіки, діти, коти, собаки, але в одному із цих скупчених будинків, власне цілком ненадійно зведених халуп, у маленькій комірчині, на ліжку, лежав тільки один чоловік, тобто поблизу нього не було ані жінок, ані дітей, ані котів чи собак: чи спав, чи ліг спочити, чи, може, валявся п’яною колодою (як побачимо далі, припущення правильне, але неточне); Маруська миттю вгадала, хто то такий, через що в очах її заграла дивна якась вода, десь так як справжня, коли її мружить вітер, але це тривало коротку мить; по вустах ковзнула чорна гадючка усміху, а очі стали спокійні й холодні, як джерельні кринички. Тіло розтерпло, бо тепер уже знала, куди йти, отож могла не поспішати, а там, на брудному, розкиданому ліжку, й справді лежав чоловік, заклавши під голову руки, у роті в нього стриміла погасла цигарка, а очі нагадували не так джерельця, як болото, що його вимісили ратицями якісь демонологічні істоти. Лежав непорушно й застигло, ніби й неживий, коли б не оті широко розверсті очі, і в думці не маючи (бо в голові не було жодних думок, а щось таке, як оте розтовчене ратичками болітце, отож очі й стали віконечками до того болітця), що до місця його спочину наближається істота жіночої статі, яка безапеляційно і без погодження з ним вибрала його в кавалери до свого дамського танцю, бо жодного іншого (ліпшого чи гіршого) видивитися з того хиткого й небезпечного мосту не могла. І, можливо, за тим її ходом і за тим щохвилинним їхнім зближенням пильно стежило око, але не те, вправлене в трикутника, що значно пізніше стежитиме за Євою з Адамою, а цілком інше, можливо, також схоже на козлине — здається, це й був балетмейстер того балету-маскараду, кілька епізодів з якого автор викрав для написання цього дійства, а що на тому балі все попереплутувалося, то й вийшло, що автор посплутував часи, адже маруха облила Пшона фосфоричною рідиною не після того, як його відвідали Єва з Адамою, що описано в акті першому цієї драми, а до того років за п’ять, отже, все тут попереверталося з ніг на голову; вистава почала прокручуватися в часі не вперед, а відкручувалася назад; можливо, саме так звеліла чинити балатмейстерові естетика постмодернізму, мета якого — поламати всі знані й випробувані художні форми, бо все знане й випробуване хвору голову балетмейстера з козлиним оком (де ділося друге око, хто і зна) не задовольняло й не цікавило, — ось чому автор вважає свого твора повістю навиворіт.