Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Отож Маруська спокійно йшла вулицею околиці, за нею так само плентався козел-пес, часом зупиняючись і по-соколиному дивлячись на шлях. І якось так сталося, що ніхто із жіноцтва — пожильців цих хат — не виставив цікавого носа, отож у розмові Маруську не зупинив, ба вулиця виявилася цілком порожня, коли не рахувати сучечки, що, побачивши жахнючого пса-козла, кинулась навтьоки, але так, щоб від пса-козла і втекти, і не втекти, тобто його зацікавити. Але всі ці жіночі заходи виявилися марні, бо Марусьчин пес розумів важливість, ба серйозність їхньої з господинею ситуації, отож пішов, високо підвівши голову, і хіба нюшив довкола, ніби бажав (чи вдавав, що бажає) допомогти господині знайти таке помешкання, де сума відповідних запахів визначала б можливість щасливого Марусьчиного поселення, а це значило: і його.

Маруська зайшла до мацюпенького дворика, а пес насторожився: чи нема тут собаки іншого? Але знаків такої небажаної присутності не віднайшов, отож і Лоботряс зайшов у двір за господинею і почав по-діловому рознюхуватися. Маруська тим часом обережно постукала, але з-за дверей ніхто не обізвався. Тоді вона потягла двері до себе — виявилися незачинені.

— Привіт! — сказала вона, сідаючи на ослінчику, облізлому аж так, що вже не було куди й облізати. Лоботряс велично присів поруч, виваливши червоного язика.

— Чогось хотіла? — хрипко спитав із ліжка чоловік, його звали по-вуличному Кожух, хоча прізвище мав інше, якого, до речі, ніхто із сусідів не знав, бо й батька свого Кожух не відав, та й, здається, і мати його не могла б напевне визначити; материне ж прізвище було Зашивайло, а може, і це було тільки вуличне прізвисько — принаймні, й цього ніхто до пуття не знав, її звали Зашивайлиха та й усе.

— Це я покинула Пшона, — спокійно сказала Маруська, — ба дуже надо мною здівався. А я, хоч яка уступчива, терпіть не можу, коли надо мною здіваються.

Прорікши це, Маруська церемонно стулила губки бантиком.

— А я тут при чом? — в’яло спитав Кожух.

— А при том, шо хочу попроситься до тебе на кватіру, — незворушно сказала Маруська. — Договоримся!

Кожух аж сів від несподіванки.

— Не бач, яка конура? — спитав. — Мені самому місця мало.

Маруська спокійно обдивилася конуру, бо й справді: не кімната це була, а щось подібне до барлогу: ліжко з розкиданою в неладі постіллю, маленький саморобний стіл і один ослінець, на якому й сиділа тепер.

— А їсти де вариш? — спитала.

— Не варю! — буркнув Кожух. — Мамка приносить, хоч я од неї одділився. Дуже вже пиляла, що на роботу не хожу, от я й відділився: двері до неї забив, а їй вирубав замість вікна, — і він захихотів, а може, закрекекав, як здоровенна жаба, струшуючись усім тілом.

— То я, коли не проти, візьму тебе на своє ждівєніє, — незворушно сказала Маруська, — а ти мене пустиш на кватіру. Не знаю тіки, де варить. Може, електричну плитку купить?

— А де спать будеш? — зчудовано видивився Кожух. — Зі псом на підлозі?

— Нє, на полу я спать не привикла, — так само незворушно сказала Маруська. — Я на краваті, а ти де хоч: чи на краваті, чи на полу. А пес може в сінцях чи надворі, коли буду йому зробиш.

І тут вони зустрілися очима — пес-козел і Кожух: собака дивився розумно і трохи зневажливо, а Кожух лив болотяну воду, у якій не було ні розуму, ані сили, такої необхідної псам для пошанівного ставлення до господаря.

— Не наравиться мені твій пес, — сказав Кожух.

— Бо він вумний, — сказала Маруська, — а ти вумний тіки тоді, коли не труїш себе таблєтками. Він у мене особенной породи!

— Ще работаєш на тому складі? — уже з інтересом спитав Кожух.

— Да! І могла б приносити тобі оттудова таблєтки, бо ти все дно на тих таблєтках спорчений. А в мене на складі всяких таблєток повно, скажеш тіки які. Й тобі буде харашо, й мені.

Кожух потягся чорною — чи давно немитою, чи надто зарослою — рукою до потилиці й почухмарився.

— Не знаю, — сказав, тоскно дивлячись у єдине віконце. — І Пес мені твій не наравиться. Прожени чи віддай кому, а то він на чорта схожий.

— А це вже нє! — рішуче вимовила Маруська. — Бо я з ним всіда! Він без мене не може, а я без нього. І куди б не віддала, він усе одно прийде, бо вумний. Без пса я не можу!

— Ну, то й живи зі своїм псом! — буркнув Кожух.

— У пса кватіри нема, — звищила голоса Маруська. — Коли б була, то я лучче б із ним жила, чим з вами, бухариками і токсиками. Я тебе не принуждаю: хочеш — приймай, не хочеш — знайду другого.

— А шо в тебе із Пшоном вийшло? — спитав Кожух.