Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Адама різко повернулася — у вікно гостро сікло.

— А хай остається, — спокійно сказав із ліжка Пшоно. — Тобі в кожусі та валянцях нічо, а вона може й остаться.

— Шоб ти надо мною здівався? — верескнула Адама.

— А тобі не наравиться? — розтяглим голосом спитав Пшоно. — Це ж не тільки тобі вдовольствіє, а й мені!

— Терпіть не можу, кови мені пуцьку сунуть не туди, куди повожено, — обурено сказала Адама; останню чарку пити чомусь не поспішала.

— Подумай, Адамо, — розтягло сказав Пшоно. — Можеш і на довше остаться, буду тебе поїть і кормить. Не гірше моїх собак їстимеш.

— Нє! — рішуче сказала Адама. — Лучче я в тій завірюсі замерзну.

— Странна ти, Адамо, — зітхнув Пшоно. — Я ж тобі добра хочу.

— Ну да, — саркастично мовила Адама. — Годувать мене, як собак! Тоже сказав!

— Я й справді добре собак годую, — мовив лагідно Пшоно. — Лучче, як себе!

— Воно й видно, — сказала Адама. — І не угуварувай мене! Нічо не вийде!

— Ну харашо, — ще раз зітхнув Пшоно. — Допивай скорше, бо я вже готовий.

Тоді Адама рішуче допила чарку, не менш рішуче встала і ще рішучіше сказала:

— Щоб не здівався, бо Єва тобі говову вису зверне! Пойняв?

— Та пойняв, — мовив тужно Пшоно. — Йди, бо не терпиться!

Єва сидів так само спиною до них, шия його червоно палала, півмертві очі лили сіру воду у вікно, за яким моталися й крутилися білі космаки, а на ліжку за ним щось рипіло, вовтузилося, чмакало; відтак Пшоно почав розпалятися, а його голова, коли таке траплялося, починала світити яскравіше, висяюючи мертве й сиве, як самогонка, яку випили, сяйво.

— Єво, він почина здіваться! — глухо верескнуло з ліжка.

— Ти того! — грізно сказав Єва, ледь-ледь повертаючи голову. — Диви мені! Роби по уговору, бо я шуток не люблю!

І знову на ліжку заскрипіло, завовтузилося, зачмакало; зрештою Адама вислизнула з-під Пшона, загортаючи на ходу пальтечко пола за полу, а Пшоно лежав долілиць, розкинувши ноги й руки, і його світлоточна голова помаленьку пригасала.

— Я йому запватива, Єво, — сказала Адама. — Ходім! Ну й падво ж він, цей Пшоно! У жизні такого не бачива.

— Поче…кайте… трохи… — хрипко сказав із ліжка Пшоно. — До тями… прийду… Собаки… вас… без мене… не випустять…

І поки приходив до тями, Адама вигребла з миски рештки капусти, набила рота й почала жувати, плямкаючи.

— А хвіба в тебе нема? — спитала з повним ротом. — Бо я пісвя того діва апетит чуствую!

— Візьми на миснику, — вичерпано сказав Пшоно.

Адама хліб миттю знайшла, хоч той був черствий, аж тріснув, ніби порепана земля, на зрізі, почала ламати його й спрагло переїдати пацючими зубками.

— А сава нема? — владно спитала.

— Візьми в сінях у каструлі, — зі стогоном видихнув Пшоно.

Адама метнулась у сіни й принесла каструлю.

— Хочеш сава із хвібом, Єво? — спитала.

— Нє! — байдуже відповів той. — Випить мені тра, а їсти до фєні!

Адама відбатувала шмат і почала запихати до рота, відриваючи зубками то хліб, то сало; обличчя її при цьому із синього почало ставати світло-брунатне.

— Ну й падво цей Пшоно! — енергійно повторила з набитим ротом. — Бівшого падва в жизні не бачива!

— Здівався над тобою? — байдужно спитав Єва.

— Пробував, аве ти йому сказанув. Усе нормавно! — мовила з повним ротом Адама.

— Не з’їж мені всього сала й хліба, — немічно сказав із ліжка Пшоно.

— Це вже не вказуй! — енергійно мовила так само з набитим ротом Адама. — Ти своє взяв, то я своє візьму! З’їм, скіки ввізе, пойняв! У мене пісвя того діва апетит розгоряється!

І вона знову почала енергійно молоти щелепками.

Пшоно важко звівся з ліжка, очевидячки, з остороги, що Адама поїсть його харчі, сів і потрусив головою, яка вже цілком перестала фосфорувати.

— Ідіть к чорту, бо надоїли! — сказав Пшоно. — Оддохнуть хочеться!

Став на ноги і знову потрусив головою, як кінь.

Єва повільно почав одягати кожуха, очі його були мертві.

— Підем чи шо? — спитав…

Собаки стояли всі три, повернуті до входу, а коли із дверей виступив, мов ведмідь, Єва, дружно загавкали. Адама вислизнула за Євою, на ходу ховаючи руки в рукави.

— Рекс один, Рекс два, Рекс три — у буду арш! — крикнув високим голосом Пшоно.

Собаки неохоче з дороги зійшли і стали збоку.

— Я сказав — у буду! — крикнув високим голосом Пшоно.

Буд у дворі й справді було три (як видно, і в цьому Пшоно шанував Тройцю); собаки неохоче там поховалися.

— А тепер ідіть! — тоном полководця сказав Пшоно. — Да, мете! Може, останешся, Адамо?