Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Магія була чи мала бути, очевидно, в тому, — грубо сукотіла недосконалим мотором первісна машина, — що вона ту домовленість не важить і в глибині душі впевнена, що він таки залишиться. Коли так, то Аркадій Петрович мав рацію: сітка плететься?

І він несподівано для себе пожалів Людмилу: як складно все-таки жінкам утримувати призначену їм природою пасивну позицію. Вони ніби вазони, які тільки тоді можуть жити, коли їх поливатиме не природний дощ, а чужа рука. Коли ж пристати на версію (Людмилину), що вони з матір’ю прагнуть квартирантів не як мух для їхніх сіток (версія Аркадія Пастуха), а як громовідводи перед громами того-таки Пастуха, то чому дівчина так заклично світить до нього очима й намагається з ним зблизитись, адже він до цього не виявляє бажання? Можливо, так було не лише з ним, а й з іншими квартирантами, які тут жили раніше, хоч і з ними в неї увіч не повелося. І чи справді в неї від початку не повелося й з Аркадієм Пастухом, першим квартирантом? Ні, раціональна природа Івана Василевського того збагнути не могла. І для чого, питається, для малювання, коли можна замаститися, їй треба було вдягати ошатну, так, вельми ошатну, яка напевне їй личила, сукню? Хіба він дав хоч найменші підстави, щоб почала плекати якісь надії?

І тут його машина пухкнула, стрілила мотором, і той зупинився. І це тому, що він, Іван Василевський, був надто простолінійний, надто! А коли так, то не міг залишатися нечесним із собою. Тому він, як не дуже вправний механік, кинувся до зупиненої машини й почав, не вельми на тому знаючись, щось ладнати. І, як не раз буває, при певних зусиллях машина чмихає і таки знову заводиться. Відтак Іван Василевський безвідмовно визнав: він таки давав підстави Людмилі плекати щодо нього надію. Перше: відповідав на її заманливого усміха. Друга помилка. Відчув бажання помститися, через що сам зайшов у розмову, коли вона малювала на дворі. Третя: пожалів її і притис до себе її голову, а ще: пожалівши, поступився. Була й четверта , але те ховав у залізній скриньці чи у футлярі, замкнувши на кілька секретних замочків: її стріли все-таки в нього проникали й ранили, а ще умащували його чоловіче єство. Так, отого самця, який має за честь іти на поклик самиці і не відмовляти їй, бо так велить природа. Бо вирісши під диктатом деспотично-скаженого вітчима, котрий був певною мірою схожий на Аркадія Пастуха (тільки цей без великоросійської брутальності із сентиментальністю), він, Іван Василевський, тікаючи з рідного дому, виніс тверде переконання: чоловік, який знущається із жінки, то варвар і дикун, бо навіть пес чи вовк ніколи не нападе й не вкусить самиці. Відтак оте четверте жило в ньому, хай і в тісно запечатаній скриньці. Про п’яте почав думати тільки тепер: не мав права розпитувати дівчину про її колишні любовні пригоди, бо виходило, ніби ревнував (хоч, коли покласти руку на серце, це йшло не від ревнощів, а від того мисливського вогника хотів вияснити ситуацію, а для чого?) Відтак вона виправдовувалася, а це чи не початок любовних стосунків? Тому знову його перемогла, бо коли такі стосунки визнавалися, то чи не в цьому ховалася магія?

Ще одну річ зауважив Іван: коли Пес у цій драмі бачився прообразом Аркадія Петровича, з’являючи його майбутнє, то Кішка, напевне, була прообразом Людмили, але не так алегоричним продовженням її образу, а тотемним відображенням. Але магія, подумав Василевський, була не в тому, що дівчина завойовувала його через систему мікроперемог, а в тому, що, коли відбувався акт малювання, він, Іван, поставав перед нею ніби просвічений потужним променем, тож майже фізично відчував, що вона вибирає з нього частку його єства й присвоює. Коли ж це чинилося, тобто під час акту малювання, він того через природжену тугодумність не спостеріг, але зараз, просвічуючи з допомогою первісної машини затемнені чи натякові місця, був у тому більш як переконаний. Було в ньому й інше, що Людмила, напевне, помітила, але злегковажила, сподіваючись подолати, а може, це й живило її інтереса до нього — сторожкого, нашорошеного і пильного звіра, який твердо заперечував Людмилу як половину його андрогіна, тобто напевне відчував: Людмила не та дівчина, з якою Іван міг би ввійти у серйозні стосунки, котрі, як правило, завершуються нормальним шлюбом, а інакшого стосунку з особами протилежної статі Іван Василевський зі своєю залізною та притумленою природою не допускав. Ось чому зближення з дівчиною, яке чимдалі поглиблювалося, нагадувало не природний рух до злиття різнозаряджених тіл, а втягування активнішим пасивнішого, причому активнішим чинником супроти природи ставало тіло з пасивним закладенням. Отут і був дисбаланс, який і будив у ньому звіра, тобто спричиняв лють і бажання повстати й помститися, — природна позиція раба супроти володаря за умови, що раб аж ніяк не пасивне тіло, а тільки приневолений до пасивності.