Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Хоч Іван Василевський і поставився до Аркадія Петровича з видимою резервою, його в глибині душі зацікавило: у який спосіб малювання портрета може бути магією — хіба це не механічний процес? Але говорити щось певне тут годі, принаймні Аркадій Петрович у цьому мав досвід, а він — ні. Тепер же цікаво було перевірити: чи захоче Людмила малювати його без належного освітлення — це могло б стати приводом для ще однієї їхньої зустрічі; принаймні він (постановив це твердо) ініціативи тут не виявлятиме. А загалом розмова з Аркадієм Петровичем принесла Іванові веселий, навіть легковажний настрій, незважаючи на те, що його ретельно охолоджував дощ, принаймні кілька струмків по спині вже потекли. І під тим настроєм Іван Василевський знову похвалив себе — повівся в розмові правильно, навіть учинив наступального хода, що й знітило Аркадія Петровича, бо сприймав співрозмовника як пасивну, а не наступальну силу, ніби нейтральне місто, яке прагнуть захопити супротивні поміж себе войовники. Але він сказав неправду Аркадієві Петровичу, ніби в домі існують супротилежні сфери — його окремо, а господарів окремо, сяк чи так, вони, ці сфери, уже поєдналися. Та чому його задовольняло, що видимо став на бік жінок? Відповідь підказав йому звір (це вже сталось у трамваї, ущерть напханому мокрим і через це тлінню пропахлим людом), який заворушивсь у ньому й розтулив навкісні, повні вогню очі.

А дощ не вгавав, ніби бажав розмити й розколотити ті сфери за стінами мильних бульбашок, щоб довести, які вони ненадійні й дочасні; не втомлювався надувати їх на малих плесах калюж, і вони мерехтіли, тремтіли й тріскалися, розсідаючись у воду, тобто з подоби Сфери перетворюючись у частку.

І, дивлячись через закраплену шибку (здобув собі місце біля вікна) на того холодного танкá бульбашок і їхнє короткочасне тривання, Іван Василевський відчув тоскний приплив, який заповнив його по вінця, і він ще раз проказав подумки:

— Ніяких пристрастей, ніякої колотнечі! Досить мені того!

З другого боку, незважаючи на свою тугодумність, чудово розумів: пристрасті уже наявні, колотнеча почалася, хоч ще й не розгорнулася, і він поступово втягується в них, як у болото, саме це й наносило на нього нові й нові накоти, і тут сприяв якнайбільше цей безконечний дощ, який так любив свої сіроковані ігри.

У домі відчувалася тривога, але вибуху, якого всі чекали, не було й не було. Принаймні так тривало до кінця тижня; дощ, однак, і досі не вщух. У неділю, коли Іван умивався біля умивальника (звісно, в майці, а не закуто в риштунки, як веліла була напочатку Таїсія Іванівна), у сінешні двері вступила Людмила, яка, здається, виносила Псові їсти, за нею слідком плівся, наставивши вгору хвоста, Кіт, який мав напівображений, напівзневажливий вираз на фізії, — зрештою, з ним завжди так бувало, коли дивився на Пса чи співдотикався з ним.

— Доброго ранку! — сказала мирно й навіть трохи розсміяно Людмила — тримала на вустах ту ж таки чарівну всмішку. — Передавали по радіо, що дощі йтимуть ще днів із чотири, а може, з тиждень.

Отже, виходило, що негода була посередині свого напливу.

— Піду в бібліотеку, — звівся від умивальника Іван.

— Хіба бібліотеки в неділі працюють?

— Деякі — так.

— Тоді доведеться зачекати, — так само розсміяно сказала Людмила. — Надворі не дощ, а злива.

І показала мисочку: де раніше була їжа для Пса, встигло натекти води.

— Зрештою, є робота і вдома, — згодився Іван.

— Коли хочете, — сказала Людмила тоном цілком природним і так само весело. — Ви собі працюйте, а я вас намалюю.

В Івана Василевського тенькнуло серце: Аркадій Петрович мав рацію — дівчина хотіла завершити першого етапа магії. З другого боку, спалахнув і мисливський вогник, відтак у ньому сталося нібито скрешення страху й інтересу, і він мимоволі згадав афоризма, що герой — це боягуз, який відчаявся. Зирнув просто їй у вічі, і його позир потонув у морі іскор, ласки, тепла, навіть сонця, хоч тепер жодного сонця бути не могло. Кіт при тому почав викручувати довкола її ніг зигзаги, й Іван мимоволі впустив очі й побачив чудові, вивершені, навіть бездоганні форми — без жодної кривизни. А ще помітив, що чорне котяче тіло покроплене лискучими краплями.

— Цей кіт розумний, — сказала тим-таки розіграним тоном Людмила. — Передчуває, коли малюватиму, і завжди при тому біля мене.

Слова свідчили: не має жодного сумніву, що Іван погодиться. І хоча нічого ще не сказав, однак не був аж такий, щоб не збагнути: ситуація відмову виключала.