Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

— Прошу! — сказав. — Правда, не вмію позувати.

— А вам і не треба нічого вміти, — засміялася блискучими й ретельно вичищеними зубами Людмила. — Вміти треба мені. Вже снідали?

— Ні, — сказав, мимоволі хапаючись за цю соломинку, — хотів відтягти сеанс.

— Принесу млинців, — тоном, який не передбачав заперечень, промовила Людмила. — Мама вміє пекти чудові млинці.

Зрештою, відчував те не раз, та й сьогодні весь дім був заповнений цим запахом — на нього його шлунок уже озивався.

— В мене є що снідати, — пролепетів він.

— Звісно, — сказала все ще розсміяна Людмила. — Але таких млинців нема і ніде не знайдете.

Так і почався сеанс — останній етап магії, за Аркадієвим визначенням. Людмила принесла млинців із сметаною та медом (Кіт продовжував бігати за нею слідцем, ніби й справді поринав у магічне збудження) і покинула його снідати, сповістивши, що приготується до малювання, відтак і прийде хвилин за двадцять. Він же умнув млинці з немалим апетитом, бо й справді виявилися чудові, м’які, теплі, випив і принесеного чаю, відтак підійшов до вікна, за яким хлющило, — не дощ, а таки злива.

І йому здалося, що потрапляє в якусь неприродну ситуацію, бо таке відчуття завше в ньому з’являлося, коли хтось чинив на нього натиска. Насилля ж було очевидне: вона не просила, не пропонувала, а ставила перед доконаним фактом — усе при натуральній грі: просто, легко й невимушено. Відтак не встигав із власного реакцією, що породжувало між серцем і животом важку воду, яка подобала на рідкий свинець. І знову ніби розполовинився: одна частка сприймала радісно всі оті пропозиції-накази, а друга стежила чорним оком, підозрілива й насторожена. Тому-то й став біля вікна, щоб зосередитися, відтак набрати звідти, з дощу, більше свинцю і сяк-так утримати втрачену рівновагу. І до нього з простору припливло зморене й неголене обличчя Аркадія Петровича, яке йому підморгнуло, ніби мав його за свого спільника, відтак і виклав задля цього останнього аргумента…

— Я готова! — почувся за спиною бадьорий голос.

Озирнувся: мольберт уже стояв. В одній руці — палета, в другій — вуглик. Зайшов і Кіт, потерся об чудові форми ніг господині, відтак стрибнув на ліжко, де сів і засвітив строгими очима з металевим відблиском.

— Можна, стоятиму біля вікна? — спитав Іван.

— Ви ж збиралися вчити, — сказала, оглядаючи його чіпко, ніби промацуючи обличчя.

— Навряд щось вивчу, — мовив він.

— І це правда! — заграла очима, але на коротку мить, бо її очі знову пильно його обмацали.

— Поза не підходить, — сказала по-діловому. — Бо…

— Бо що?

— Малюю не подобу людини, а її очі.

Це він помітив: в її портретах реальними залишалися тільки очі, решта — тло, яке можна написати й недбало, отже, й зневажити певною мірою.

— Як же стати?

— Сядьте за столом. А я ввімкну світло.

І знову пильно подивилася — це вже коли горіло світло й він сидів за столом, важко поклавши на церату руки.

— Не напружуйтесь, — сказала дещо роздратовано. — Чого мене боїтеся? — її рука промальовувала контури. — Аркадій Петрович знову вас налякав?

— З чого взяли?

— Бо зустрічалися з ним у четвер уранці.

— Все знаєте? — не зовсім доброзичливо спитав.

— У нас тут нема таємниць!

— Як це вдається?

— Аркадій, — знову не назвала вітчима по батькові, — розказує матері, а мати — мені.

— А звідки знає все Аркадій?

— Очевидно: розповідаю матері, а вона — йому.

(Далі пішла розповідь, подана наприкінці 14-го розділу й узята в дужки, — про те, що Аркадій не раз стає, наче пес.)

— Ненавидите його? — спитав.

— Не знаю, — повіла Людмила, швидко малюючи. — Інколи жалко, бо часом виглядає таки як Пес. Інколи, може, ненавиджу. Зрештою, він своє зло зриває на матері.

— А матері вам не жаль?

— Ні! — сталевим голосом сказала Людмила. — Сама за нього пішла, тобто піддалася. Бачили очі, що купували…

І тут у ньому заворушився його звір, голос став рипучий, а очі — важкими.

— Це після того, як був з вами?

Людмила зупинилася, як сарна в бізі, скинувши голову й розширивши очі.

— Що ви про це знаєте?

— Те, що мені сказали, — рівно, але рипучо промовив.

— І що ж вам казали?

Але він мовчав, тільки пильно стежив за нею важким темним поглядом.

— Ось вони, ваші очі! — скрикнула Людмила. — Замріть!

Іван завмер, хоч розумів: так бути не мало. Бо коли лишиться отаким розчахнутим, вона зможе влізти в його потаємні глибини, відтак побачить і його звіра. Ні, так бути не мало! Але воля його міняти вирази пропала. Сидів бевзень бевзнем і відчував: його ніби роздягають, тільки не з одежі, а із захисної оболони, за якою тримав те, до чого не повинно бути приступу.