Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Іван ошелешено мовчав.

— Зараз я вам усе популярно розкажу, — він повернувся так, що обличчя з чорного знову, вкрившись умброю, пожовтіло. Відтак зблиснули очі й зуби.

— Думаєте, чо вона нам улибочки посилає?

Іван мовчав.

— Да, конешно, ви образованіший мене, але в дечому я більше пунімаю. А чого перед вашим вікном малює ті свої дурацькі картіни?

— Все ви побачили, — іронічно сказав Іван.

— Да, бо маю опит і не хочу, щоб і ви були як муха. Ви чистий парінь, а вона, кажучи по-музьки, курва! Вам може показаться, що все це нічо: улибочки, картіну перед вікном малює, красіво, правда? Але ви чому вступили з нею у разговор? Бо вже за павутинку крилечком, сказать, зачепились. Не кажу, що потрапили в сєть, нє, це ще рано — за павутинку зачепились, сильніше махніть крилечком — вирветеся. І вам тоже начебто інтересно! А тепер скажіть, тіко чесно: вона придлагала вас намалювать?

— Так! — чесно сказав Іван.

— Ото-то! — підніс пальця Аркадій Петрович, і той пожовтів у світлі від ліхтаря. — Бачите, я всьо наперед знаю. А чого? Бо маю опит. Баби вони хитрі, а дурні. І всьо дєлають за тими самими прийомчиками, так само, як і павук. Подумайте: сєть малесенька, а пространства — ого скільки! Лети собі, муха, куда хочеш, а вона в сєть преться! Я ж дєлаю так: хочеш шось понять у цій жизні — на природу дивись, да! Тіко вона, природа, і научить по правді.

І йому, Іванові Василевському, здалося, що він і справді муха —— Аркадій Пастух умів переконати й застрашити. Зрештою, хіба цього ж не помічав і сам? Змислово прочував, що тут не все так просто: павуків може бути й два. Не лише Людмила зі своїми прийомчиками, примітивними, як визначив Пастух, а й він — цей Аркадій. Бо коли він такий мудрий, чого сам зав’яз, а в цьому признався. І не тільки зав’яз, а й сам перестав бути мухою, перетворившись у павука. Відтак на нього, Івана Василевського, готувалася не одна, а дві мережі. Дві, а може, й три, бо існував ще один (не вельми задіяний) персонаж — Таїсія Іванівна. Відтак Іван провідчув те, що й у інших ситуаціях: мислительну машину йому заклинило, ніби хтось усунув у ґвинта, котрий сік воду буття, грубу залізну палицю. Заскреготало, машина пихнула й зупинилася.

— Я втомився і хочу спати! — сказав Іван примхливо й трохи сердито.

— А я вам уже всьо сказав, — мовив лагідно Аркадій Петрович. — Ви умніші за мене, то й розсудіть, я вас не насилую. Моє діло вас придупридіть, бо ви мені наравитеся — як я сам у молодості. Да, колись і сам був такий, отож я на вашій стороні, а не тих курв. В них, сказать, один інтерес — мухи; я ж, може, й не такий образований, як ви, а тоже не дурак!

Він встав і вимкнувсь із кімнати — втомленому Івановому мозкові здалося, що й цього разу пройшов крізь зачинені двері, хоч це була звичайнісінька ілюзія, — Іван аж нітрохи не був марновірний, і те, що закамуфльований мозок міг сприйняти за містичний прояв, пояснювалося елементарно. Зрештою, всі атеїсти заперечують Бога також на цілком елементарному рівні, а він був вихований у тодішній школі саме так та й тепер у цьому дусі продовжував виховуватися. Як то кажуть: атеїсти не вірять у Бога, аж поки припече.

Але конструкція характеру Івана Василевського проста не була, бо на звичайний розум щойно відбута розмова примусила б його принаймні обмислити сказане. Зрештою, Іван чудово знав інтереса Аркадія Петровича: відшити чергового залицяльника від Людмили, в яку, напевне, був закоханий чи, грубіше кажучи, втюрений, незважаючи на всі мудро владжені резони. Але хлопець і справді втомився, бо день видався непомірно напружений, таке його зморювало, бо не був людиною швидких реагувань; коли ж сильно втомлювався, його мізківня ніби зачинялася на замка, а як тільки торкнувся подушки, миттю пірнув у сон. І чи тому, що вивчав тоді античну історію, чи через нагад про райську країну Аркадію, йому привидівся храм богині кохання Афродіти в тій-таки Аркадії, огороджений муром із портиковою спорудою самого храму, із ксоаном, що зображав Афродіту, — постать, що виходила з розкритої мушлі й вельми нагадувала Людмилу. На шиї в неї поблискувало перлове намисто (Людмила також носила схоже намисто, ясна річ, перла були штучні), а побіч стояла дволика герма Гермеса, бога шляхів, але чудна: один лик з’являв обличчя Таїсії Іванівни, а другий — Аркадія Петровича. Зрештою, це видіння було короткочасне, у миг ока, і тільки на початку засинання, бо решта простору, у якому перебував у час мріння, була порожнечею барви умбри, що переливалася чи в сірий, чи в цілком чорний колір. Зрештою, така гра барв під час засинання типова для Івана Василевського: сни йому снилися напрочуд рідко і дуже короткі, одні коли засинав, інші — коли прокидався, і завжди у формі статичної картини, а не дійства.