Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Наступного ранку картини не було, бо, ще не прокинувшись, збагнув: щось сталося. Через це сон миттю скинувся з його повік, а очі цілком осмислено глянули на вікно, цілком засіяне дрібними краплями. Отже, бабине літо закінчилося — знову настали дощі. Він згадав, яке сьогодні число: саме те, коли домовився платити комірне. Гроші на заплату відклав, тож випадала чудова нагода звідси таки втекти. Бо хоча й мав свої резони, зупинившись біля Людмили в час малювання, однак тепер, можливо, під впливом відбутої вечірньої розмови з Аркадієм Петровичем, вони здалися йому за неістотні. Так, зараз він зайде до них, заплатить за прожиття і скаже, що вибирається, бо в нього змінилися наміри, а наміри таки змінилися.

Устав, одягся й вийшов у коридор. Його двері були змазані й не рипіли, і він спогадав: ось чому так безшумно вчора зайшов і вийшов від нього Пастух. У кухні чулася шамотня, тож Іван, маючи дозвола туди заходити по воду і тримаючи затиснені в жмені гроші, широко розчинив двері й приголомшено зупинився. Таїсія Іванівна лежала тулубом на кухонному столі, спираючись широко розведеними ногами об підлогу і з химерно вивернутою головою, за нею стояв Аркадій Петрович і спазматично вихався, як пес. Двері ж на кухню не були так добре змазані, тому рипнули. Аркадій Петрович повернув ошкірене обличчя і сказав:

— Хочеш попробувать? Ходи! Вона дасть!

— Шо ти собі позволяєш! — верескнула Таїсія Іванівна, намагаючись звестися. — Прожени його вон!

Однак Аркадій Петрович притис її руками до столу й не подумав зупинитися.

Іван був у паніці. Сахнувся, кинувсь у свою кімнату, схопив папку і, навіть не взявши парасолі, вирвався на дощ, який, здавалося б, тільки й чекав цього моменту, бо почав цвьохкати його й стьобати. Іван припустився бігти, сховатися було ніде, а до трамвая чималенько; невдовзі холодні струмені затекли йому через коміра на спину і поповзли вужиками до сідниці, що, певною мірою, остудило його порив, — побрів через потока, що цілком залив вулицю, уже не намагаючись кудись утекти. До трамвая дістався мокрий як хлющ і, певне, мав особливий вираз обличчя, бо люди на нього зглядалися, а там, де стояв, почала збиратись калюжа. Єдине мав бажання: захопити десь на самоті Федю Сала (а може, й не на самоті) і добре його віддухопелити. Однак, поки їхав, ця думка зблідла, покволішала, бо, зрештою, до чого тут Федьо Сало, адже той йому ясно сказав: не сподобається, то може звідти піти, тобто повернутися до гуртожитку, а ще й порадив резонно не виписуватися до пори (так він і вчинив, домовившись із комендантом, а це тому не було не до шмиги — міг примістити на його ліжку якогось бездахого за приватну плату). Отже, помсту над Федею Салом треба відставити, бо Федьо тут винуватий таки не був, — розжарений Іванів мозок, хоч і тупий, здолав це зрозуміти, бо правду сказав Аркадій Пастух (а він робив своє діло з власною жінкою, хай і незаконною), що він у цій ситуації таки муха. Але ошкір на його обличчі й цинічна пропозиція по-справжньому Івана злякали — вже не було то мирне, хоч і зі слідами опущеності, обличчя, яке мигало перед його зором проздовж цього місяця, а подоба одмінна, подоба… ні, не міг знайти точного слова… яка його жахнула. Але ні, знає, що то була за подоба — подоба вітчима, коли на того нападав сказ. От тобі й виходець із країни райської невинності й патріархальної простоти моралі та щастя! Власне, простота моралі була, а от райської невинності — ні на мак!

І йому знову з’явився образ дволикого Гермеса: одне лице Аркадія, а друге — Таїсії. Ні, винуватий передусім сам, адже на перемовинах щодо співіснування йому було заказано входити без стуку, і цей рішучий заказ виповіла таки Таїсія Іванівна — очевидно, добре знала звички свого незаконного чоловіка, коли тому припікало.

Отакий потік чіткого, логічного мислення був невластивий Іванові, але до того спричинилася небуденність ситуації, яку пережив. А ще йому було соромно, відтак жар щік спалив чи висушив воду на лиці, а що від подібного спалення чи просушки природно виникає пара, то голова нашого головного героя оточилася прозорою кулею чи сферою, і коли б це був не осінній, а літній свинячий дощ, над головою в нього просвітився б золотавий німб, звісно, фальшивий, а може, й в образі маленької веселочки. Однак кілька містично наладнаних жіночих персон у тому трамваї подивилися на Івана із захопленим жахом, а одна, молодша, визнала його навіть інтересним і стрілила двома бісиками, що виглядали як щось осереднє між купідончиками і бісиками справжніми. Але їхні стріли не змогли пробити димового скафандра, бо не до того Іванові було. Ця ж метаморфоза сталася з ним не тому, що був аж такий соромливий (як той загадковий квартирант, котрий жив у найманій кімнатці ще до Феді, — про нього Іванові так і не вдалося зібрати достатніх даних), а через те, що таке йому випало бачити вперше. І він удруге вирішив туди не повертатися, згодившись пожертвувати і майном, і частиною конспектів (бо деякі лежали в папці, яку прихопив), і книгами. Але… комірного він так і не заплатив, отже, був приречений повернутися, та й до своєї одежі та книг не міг поставитися легковажно. Через це капітулянтські думки прогнав, компромісно вирішивши наступну ніч перебути в гуртожитку, бо сьогодні в нього, напевне, не вистачить мужності туди прийти.