Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

І тільки тепер Іван помітив, що він не просто ходить туди-сюди вузькою стежкою між куп покидьків і майже обдертих з кори сосон (принаймні до тієї висоти, куди сягає рука людської істоти бешкетливого віку), а й палить одну за одною цигарки, і зовсім не курить, як наполягав свого часу писати Борис Антоненко-Давидович, а таки палить, чи смалить, чи кадить, чи пихкає і пахкає, бо курити — акт мирний і спокійний, коли мало вогню та й диму, а в його дійстві було таки немало вогню й диму, тож здавалося, що всі ці купи сміття почали сморідно диміти, а Іван, творець цього диму, ще й прицмакував, отже, пихкав і пахкав.

І він раптом засміявся, бо в ньому прокинулося, правда, ще вельми легке, як укол голкою чи отим пробильцем, якого вживають, коли беруть у поліклініці аналіз крові, бажання помсти, а що був на такі речі здатний, уже достатньо говорилося. І саме це його до решти заспокоїло. З огидою виплюнув недопалка, бо в роті стало гірко й терпко від нікотину, і недопалок упав на одну із сміттєвих куп. Відтак Іван різко розвернувся й рушив назад, цього разу побачивши вулицю з іншого боку. На ній було повтикано кілька постатей, усі в чорному, і через ранішнє освітлення й ці постаті здавалися стовбурами опалих дерев або ж чорними хромованими гусеницями, які люблять пожирати вільшане листя. Недопалок же його втрапив на паперину, яка почала легенько тліти, відтак спалахнула, похитала вогником, що почав хапати повітря, а не знайшовши поживи, змерх, залишивши виїдений у напівмокрій бібулі чорний зигзаг.

Людмила й досі малювала. Але цього разу не прошмигнув мимо, а ввійшов до двору перевальцем і зупинився на пристойній відстані.

— Можна подивитися? — спитав.

— Можна! — відгукнулася Людмила, якось внутрішньо всміхнувшись, тобто показавши всмішку легким тремом вуст.

Іван Василевський скептично подивився на те, що вона малює. І раптом уразився: білі розметані полотниська білизни, а в просвіті, перекресленому білим шнуром, виднівся перекособочений паркан — предмет турбот Аркадія Пастуха (він лагодив його тільки там, де з’являлися щерби, перекособочення його не турбувало), а далі тяглася вулиця з голими, чорними, справді схожими на похромованих гусениць (власне, на живі почвари) деревами і з яскравими плямами під ними, ніби скинута одежа, яка й розкрила ту чорноту, — тут змішувалося жовте, рожеве і червоне. Вулиця тяглася трохи вгору, і на ній — розпачлива постать, яка напівобернулася, — увіч тікала.

— Це я? — спитав спантеличено.

— Атож! — засміялася вона.

— Таким мене бачите? — спитав тихо.

— Усі ви такі! — не зовсім жорстко, але з металом у голосі відказала Людмила.

— Ви чоловіконенависниця? — напівжартома спитав.

— Ні, реаліст!

— Десь училися малювати?

— Трохи. В дитячій художній школі.

Це було відчутно. Іван Василевський не міг назвати себе знавцем образотворчого мистецтва чи споживачем, його обізнаність була так само на рівні дитячої школи, але не художньої, а мистецтвознавчої, тобто відвідав кілька разів місцевий музей, часом забредав на виставки — оце й усе. Але змислово (нагадаю: змисли — розумоване відчуття) розвинений був. Тож попри серйозність задуму, ба, як називають художники, його літературність не міг не помітити недостатності техніки, власне, присутності дитячої статичності й неприродності, в яких естети могли б віднайти шарм, але Іван до таких не належав і цілковито не розумів принадності примітивного мистецтва. У Людмили ж воно було й не примітивне, але десь на межі між примітивом і навченим. Це саме вчувалося і в обох портретах, через що назвав її творіння мазнею, можливо, воно так і було. Але вразило його не те, а намагання художниці мислити через зображення.

І тут пролунало те, що я вжив наприкінці драматизованого розділу шостого. Пам’ятаєте це місце: «Лунає ґонґ на завершення сцени, хоч незрозуміло, до чого тут ґонґ?» Але ґонґ пролунав не зараз, бо спершу були слова, мовлені спокійним, навіть роблено байдужим тоном:

— Коли хочете, можу намалювати й вас!

Саме після цих слів і пролунав ґонґ, але він, Іван Василевський, не запитав: «Навіщо?» Добре відав відповідь на це запитання, через це його лице ніби втратило самоконтроль і на мить показало гадючого оскала. Людмила того не могла бачити, бо стояла боком до нього й продовжувала накладати пензлем фарби.

— Уже бачив ваші портрети, — зимно сказав.

— Знайшли й того, під ліжком? — спокійно спитала Людмила.

— Під ліжком тепер обидва, — тим-таки тоном повів Іван.